Афганістан: біль і пам’ять

Війни завжди починаються несподівано. Переважно на світанку, коли у ранковій тиші сплять мирні люди, добачають свої солодкі сни. Бо ж назавтра омріяний вихідний. А потім гул у небі ворожих літаків з чорними хрестами, розриви, від яких стугонить земля. І пісня з репродукторів: «Київ бомбили…»


Є й інші сценарії трагічних для багатьох людей подій. Наприклад, зовні мирно торкаються бетонних плит аеродрому в Кабулі шасі одного військового борту, іншого. Це приземляється перший десант обмеженого контингенту радянських військ, щоб надати інтернаціональну допомогу Афганістану. В іншому місці кордон цієї країни вже перетнули довгі колони військової техніки і особового складу, які тягнуться серпантинами Салангу. Тільки не треба обманювати самих себе: «братська» допомога означає війну. І вона незабаром розгоряється з усією силою на далеких гірських перевалах і в ущелинах.


«Чорний тюльпан» привозить перші вантажі «200» – запаяні цинкові домовини в дерев’яних ящиках з тілами загиблих молодих хлопців. Їм би ще жити та жити. Не обминає сумна участь і Солонянщину. На похоронах Олександра Увлаховича у Василівці збирається велика кількість людей. Співробітники органів державної безпеки дають знайомому завдання: послухати, як саме коментуватимуть цю сумну, трагічну подію односельчани. А тут і так все зрозуміло.


Згодом з’являються нові імена у траурному обрамленні – Олександр Кремінь, Людвиг Панченко, Іван Зубаль, Володимир Єрофеєв…

Невже їх можна забути? Як і справжній подвиг сотень тисяч людей – тих, хто безпосередньо знаходився на афганській землі, і тих, хто безмежно довгими й тривожними днями, ночам чекав повернення своїх синів, чоловіків, батьків, коханих, друзів.


Ще один учасник тієї війни, який спочатку вважався безвісти зниклим, опинився в полоні. Говорили, що душмани вимагають за нього викуп – кілограм золота за кілограм ваги. Піонери і комсомольці району почали збір коштів, щоб врешті-решт визволити бранця.


Багатьом людям довелося вивчати географію віддаленої гірської країни, незнані раніше Пандшер, Кабул, Кандагар, Баграм, Кундуз, Шиндан, Герат, Пулі-Хумрі, Лагман… Для наших земляків Василя Коломійця, Віктора Удалого, Олександра Цибулька, Романа

Яцука, Василя Халуса, фото яких ви бачите, інших побратимів це була далеко не туристична прогулянка. Скрізь точилися запеклі бої, наслідки яких залишили глибокий слід у серцях солдатів. Бо нерідко втрачали не лише бронетранспортери, наливні бензовози, обгорілі кістяки яких розкидані по узбіччю крутих афганських доріг, а й друзів.

І ось нарешті – мир. Вірніше сказати, виведення військ з Афганістану. Воно не стало перемогою для армії неіснуючої вже держави. Але 32 роки тому відбулася добра подія, кровопролитну війну нарешті закінчено. І командувач 40-ї армії генерал Громов, на мосту через стрімкий П’янж, сказав: «За мною радянських солдатів не залишилося».

Аня Халус з Іверського, яка тепер вже давно заміжня, написала добрі віршовані слова про свого батька-афганця Василя Михайловича. Він нерідко розмовляє з людьми за допомогою гітари і гарних пісень. А отже через війну не втратив почуття гідності, залишився людиною.


Микола ТКАЧУК,

журналіст

Спасибі, тато,

за життя

Напише слів, складе мотив,

І заспіва про гірку долю...

Солдат і їхніх матерів,

Про їх життя, покрите болем.

Ось так проводить вечори

Серед сім’ї відважний воїн,

Що в час Афганської війни

Зумів лишитись собою.

Василь Михайлович один

Із багатьох, хто носить рани,

Тих чорних днів, а ще годин

Прожитих у Афганістані.

Та не забрала та війна

З його життя любов і ласку,

Він – батько, сповнений тепла,

Він – добрий, чоловік прекрасний.

Поваги гідний, вірний друг,

Він той, кого шанують люди.

Він не шкодує щедрих рук,

Завжди іти на поміч буде.

Дідусь турботливий і брат,

Такий один він на мільйони,

Любимий тесть і добрий сват,

Товариш і сусід чудовий.

Таким він був, таким він є,

Герой для нас, людина – слова.

Останнє він віддасть своє,

Бо всім допомогти готовий.

З багатодітної сім’ї він виріс,

Й сам тепер вже тато,

Бог дав синочка й дві доньки,

Щасливий ними, він багатий.

Благословенний же Василь

За те, що має добру душу,

Хай Бог дає життя і сил,

І хай ніколи не порушить

Твій спокій звуками гармат,

Хай звуки ці ніхто не чує...

Бери гітару, наш солдат,

Хай пісня поміж нас вирує.

І знай, ти – самий дорогий,

На всьому світі – самий-самий.

Щасливі ми, що ти такий,

Щасливі ми, що ти із нами.

Ти, любий, бережи себе,

Ти нам до старості потрібний.

О, як же любимо тебе,

Друг, чоловік і татко рідний!

Хтось прочитає ці рядки,

Спита: «Про кого ж тут писалось?»

Це не секрет – герой такий

Василь Михайлович наш Халус.


22 перегляд0 коментар