А було ж село, а було…

Колись обжитий шматочок землі на Солонянщині назвали Вишневе. На жаль, мало вже залишилося тих, хто пам’ятає це село у життєздатному стані. Кілька років тому довелося побувати в ньому. Вишневе лежало ніби у домовині: полишені хати давно вже зрівнялися з землею, все людське тут зникло. Лише листям шурхотіли будяки. На кладовищі бур’ян теж сховав могили і хрести. Дичавіли садки. Важко було йти по траурній росі. Підсилювала серцебиття і зникаюча дорога, яка колись вела до села…

На днях знову сюди завітав заради одного запитання: чи є в села життя після «смерті»? Не повірите – достатньо було й хвилинки, щоб побачене здивувало, а потім змушений був написати цей матеріал. Бо якщо сьогодні є ще привід чому-небудь дивуватися, то це означає, що не все втрачено. Спочатку здивувала добре наїжджена дорога, а потім чорноряба корова, яка спокійно паслася і мляво зреагувала на велосипедиста. Майнула відразу думка: мабуть, заблукала. Так ні. Звідки взявся ще й гуркіт трактора? Бачу, виринає з зеленого коридору дерев. Біля нього і зупиняюся. Міні-трактор теж. Побачивши непроханого гостя, тепер сторожові собаки почали розривати тишу. Два ще дебеленькі чолов’яги підійшли, привіталися. За лічені хвилини вони вже не були загадкою. Розкрилися відразу. В них не було ніяких таємниць, вони нічого не приховували. Усім виглядом демонстрували: ми не голі, не босі, не голодні, маємо роботу, господар над нами не знущається, ми щасливі люди. Навіть собаки замовкли, хоча очей з мене не зводили. Це і дозволило в короткій розмові дізнатися більше, ніж очікувалося. Тут на пальцях і на цифрах ще нічого було показувати, але з кожним наступним кроком можна було заворожено розглядати побачене: гурт в’єтнамських свинок, корів, телят, попелястого коня-красеня... Стало зрозуміло, – ці два чоловіка займаються дуже важливою і необхідною для суспільства справою – виробництвом стратегічних продуктів харчування.

– Як бачите, сумувати тут ніколи, роботи завжди вистачає. Подоївши корів, переходимо до годівлі тварин, - пояснювали, назвавши свої імена, Дмитро і Олександр.

Я бачив їхні мозолясті руки. Дякував їм, ніби за якусь добру послугу. Захоплений почутим і побаченим, знов і знов обводив поглядом невеличку територію, наповнену сільським змістом, знову прислухався до хрюкання і мукання, без чого важко уявити село.

- Так, чоловіче добрий, в нас роботи по саму горлянку. Вибач, про все інше розпитай у нашого господаря, - почув від тих, хто знайшов тут порятунок.

Довелося також зустрітися і з людиною, яка пішла на цей ризик. Розмова відбулася при одній умові – не називати в газеті її прізвище. З яких міркувань? Легко здогадатися і без пояснення. Особисто переді мною відразу постають ситі пики, «запаковані» в закони й параграфи, не лише податківців, а й інших осіб при владі, які в подібній ситуації не допомагають, а лише заважають сміливо, впевнено дивитися в день завтрашній, у перспективу.

Що ж почув від господаря тих куплених двох гектарів землі в колишньому Вишневому і його «затії» на них? Виявилося, що найбільше лякає боязнь зв’язуватися з державою, краще залишатися в тіні, бути непоміченим. Тому і затягують процеси узаконення таких мікроферм, які стихійно виникають і лише стають на ноги.

З усього почутого можна зробити висновок: нехай на сьогодні існують навіть «підпільні» виробники – це перспективно з точки зору розвитку сільських територій, особливо тих, на яких села вже «повмирали». Вирішення цієї проблеми вже давно назріло. Тільки хто візьме на себе сміливість і відповідальність запустити цей механізм?

А поки що цей попелястий кінь нервово тупцює, пряде вухами, оком косує і ніби запитує: «Чого приїхав? Напи

ши про мене».

От і написав. Погляньте також на незвичну панораму села, яке давно вже зникло з карти нашого району. Розумію, різні думки пронизують свідомість. З однією, мабуть, погодяться всі – люди ще не втратили розсудливість. Тож, чи повернеться те, що колись тут було. І сади цвіли, і село жило...

Григорій ПЕТРЕНКО, громадський кореспондент

11 перегляд0 коментар