А було це так...

Напередодні дня заснування нашої газети (30 листопада 1931 року), ця розповідь свого роду, хоча і не значне, але теж відлуння її історії. Навіть лише одним перегортанням сторінок у підшивках газет з 2006 по 2016 рік, можна переконатися, що солонянка Ірина Миколаївна Радчук була помітною постаттю в редакції. Її прізвище із номера в номер з’являлося під кореспонденціями з різних куточків району, які ввійшли у скарбницю газети. Якщо вже івисловили таку думку, згадали добре ім’я, то це вже потребує уваги і продовження.

Це прізвище могло з’явитися в газеті лише один-два рази, якби Ірина Миколаївна не завітала тоді вперше до редакції.

А це було так… Колеги з управління праці по соціальному захисту населення звернулися до Ірини Миколаївни з проханням написати хоча б невеличку замальовку про ветерана праці Валентину Василівну Канівець з нагоди її 55-річчя. І ось одного зимового ранку 2006 року Ірина Миколаївна переступила поріг редакторського кабінету.

– Якщо можна, надрукуйте, а що не так – підправте,– з таким проханням звернулася ця миловидна жінка.

Уважно прочитавши ту замальовку, ще раз пробігся по рядках, які дуже сподобалися, а потім запитав:

– Ірино Миколаївно, а не бажаєте спробувати попрацювати у редакції? У вас вийде!

Не відразу і якось боязко вона тільки й мовила: «Я подумаю».

Добре розумілося, що приймаємо на роботу людину, яка не прекрасні чаї для редактора буде готувати, а «робити газету», завжди бачити перед собою читача, знати інтереси і потреби людей. А ще, не хотілося, щоб Ірина Миколаївна стала зірваною квіткою з чужого квітника і швидко зів’яла в маленькому редакційному колективі, який тоді перебував у кадровій скруті. Та й вибору не було. До цього всі інші довго не затримувалися, прощалися з газетою.

Дійсно, як важливо знайти самого себе, впізнати своє справжнє місце. Ті два дні на роздуми вирішили все. Тут Ірина Миколаївна і шкільні роки згадала, і ті твори, які любила писати, і їх хвалила вчителька української мови та літератури Тригуб Ольга Андріївна з Новопокровки. Тому в даному разі цікавість перемогла. В родинному колі, друзі радили: «А чому б і ні, спробуй!»

Ось так, маючи на той час поверхневе уявлення про журналістську справу, Ірина Миколаївна дала згоду працювати у стінах редакції, які дихали історією, і які потім назве найріднішими. До речі, ще з дитинства вона пам’ятає – в сім’ї завжди панувала атмосфера любові до газети «ВПЕРЕД». Свідчення цьому – 50 років з районкою.

Вже перші публікації свідчили про те, що Ірина Миколаївна прагне до творчості, терпляча, їй не треба було підказувати щоразу теми. Швидко подолала і муки першого абзацу. Вчилася, як кажуть, на ходу. А щоб «статєйки» не були «кам’яними», доводилося частенько над ними добряче пововтузитися. Бо знала – пише не для себе, для когось, щоб не було соромно. Вона однією із перших в редакції уловила нехитрий «кайф» з цифровим фотоапаратом. Всі свої матеріали завжди доповнювала світлинами, що робило їх переконливішими. Вимогливість до себе виробила в Ірини Миколаївни власні критерії в оцінках явищ, подій, які збуджували бажання знову і знову йти до редакції. Все це тримало її у постійній напрузі, не давало спокою ні в будні, ні в свята. Іншого життя вона вже і не уявляла. В цьому переконує і запропоноване фото, яке Ірина Миколаївна зберігає як дорогу реліквію. З диктофоном у руці вона бере інтерв’ю у судді Війська Запорозького Низового, військового старшини В.В.Цимбала, якого запросили сурськомихай

лівці в 2011 році з нагоди Дня визволення села від нацистських загарбників.

…Все в житті має ціну. Цінним даром для редакції в час кадрового голоду стала Ірина Миколаївна Радчук. Мабуть, Сам Бог велів їй тоді зайти до газеиного цеху, а мені – запропонувати їй роботу. І це, мабуть, було б великою помилкою, якби такого не зробив. Адже Ірина Миколаївна виявилася надійним «гвинтиком» в редакційному механізмі.

Григорій ПЕТРЕНКО, колишній редактор

газети «ВПЕРЕД»

28 перегляд0 коментар

Останні пости

Дивитися всі