«А завтра знову на село…»

Ще у свої парубоцькі літа солонянець Андрій Вікторович Сіянко добре усвідомив, що є насправді цінним у житті. Його перемоги у футболі на районному та обласному рівнях служать ніби речовим доказом сказаному. Поливаючи себе потом під час тренувань, а потім змагань, він не дав організму зів’янути і потрапити до товариства «класичних слабаків».

Футбол, атлетична гімнастика стали згодом часткою життя і його синів Владислава та Олександра. А це для них, повірте, хороший стимул на старті молодих літ. Кому, як не мені радіти за хлопців, коли бачу їх роками в клубі «Граніт». По всій довжині рук і ніг спостерігаєш щоразу міцні м’язи. І не тільки це. Бачиш красу, силу, дух в їхніх тілах. В розмові також помітний активний склад думок позитивного змісту. З кожним роком їхні висновки стають все мудрішими.

Настав час довести це і конкретними прикладами. Розпочнемо з Олександра. Незабаром йому виповниться дев’ятнадцять. В такі роки мати 110 в тілі – занадто багато. А що ж буде далі? Хлопець знав, що зайва вага – результат лінощів, які й карають його. Хоча сама природа наділила атлетичною фігурою. Важко у це повірити, але за короткий час зменшив вагу тіла до 88 кілограмів! На власні очі бачив, як ціною неймовірних зусиль Олександр «спалив» оті зайві 22 кілограми і пролив при цьому не одну літру поту.

Помітна фігура Сашка і на футбольному полі. Піжонів на ворота не ставлять. Він завжди мужньо їх захищає. За межами футбольного поля і поза дверима «Граніту» Олександр в цьому році закінчує навчання в Дніпропетровському транспортно-економічному коледжі.

Владиславу – 24 роки. Рівень його знань диктує не лише справжня мудрість, а й правильність дій. Що за цими словами? Його тіло теж налите силою. А сила спочивати не любить. Закінчивши в минулому році металургійну академію, довелося трудову діяльність розпочати в Дніпрі у стінах «Нової пошти». Заради виживання готовий був працювати будь-де. Проте це лише перша спроба. Адже є речі, про які треба думати все життя: як заробити гроші, знайти собі професію до душі.

Страху залишитися без роботи у Владислава немає, він завжди готовий знайти себе на ринку праці. Але ніколи не робить поспішних висновків, розуміє складнощі сучасного життя. Йому цікаво створювати себе. Трампліном для стрибка у майбутнє у якійсь мірі вважає футбол та заняття в клубі атлетичної гімнастики «Граніт». Вони створюють фонову радість життя, формують, загартовують характер.

Якось після тренування запитав у Владислава і Олександра: «А що завтра будете робити?». Відповідь була неочікуваною, зворушливою, теплою і приємною: «А завтра знову на село, в Микільське-на-Дніпрі, до бабусі».

Від хлопців дізнався, що їй вже виповнилося 80 літ. З п’ятнадцяти років пішла на ферму, працювала понад півстоліття і пташницею, й свинаркою, дояркою. Ця зваблива інформація змусила відразу заявити: «Обов’язково зустрінуся з вашою бабусею!». На що Владислав і Олександр миттєво відреагували: «Будете проїжджати Оріхове, справа біля траси побачите зірковий обеліск нашому прадіду Олександру Савельєву. На його честь і поле назване. У квітні 1944 року в Заполяр’ї загинув під час повітряного бою з німецькими «Мессершмідтами».

По дорозі до Євгенії Іванівни Сіянко зупинився біля обеліска, щоб пом’янути душу нашого льотчика-земляка. Дуже вдячний хлопцям за те, що не забувають ім’я свого прадіда. І не тільки його. Майже щотижня разом з батьками вони відвідують Євгенію Іванівну. Ці візити завжди «робочі». Адже все, що на подвір’ї та й город-годувальник потребують неабиякого догляду. Побачиш тут курей, курчат, ростуть груші, яблуні, вишні, полуниці, малина, виноград… І все це ніколи не було диким, мертвим простором, розплідником бур’янів. Допомога із Солоного завжди вчасна. Та найголовніше – це відчути тепло рук сільської господині. А тій у свою чергу побачити непосидючих, роботящих онуків.

Побачив Євгенію Іванівну на городі з сапкою у руках. А потім вперше за все життя вона сиділа поруч з журналістом. На обличчі легко було прочитати яскраву, небуденну радість, час від часу перепитуючи: «І оце ви до мене з Солоного, на велосипеді?». Звучали й інші мудрі слова: «Вісімдесят вже, а пожити хочеться. А щоб жити – треба ворушитися. От і ворушуся. Завжди пам’ятала – земля дармоїдів не годує. Дуже щаслива від тог

о, що мене рідня не забуває».

Додому повертався ніби з прапором у руках. За плечима в сумці лежав редакційний фотоапарат, який зафіксував на лавці усміхнену, незабутню Євгенію Іванівну Сіянко. Вона вже й не сподівалася, що колись про неї у вісімдесят дізнається увесь Солонянський район...

Григорій ПЕТРЕНКО, громадський кореспондент

50 перегляд0 коментар

Останні пости

Дивитися всі