А найголовніше так і не сказала

Так сталося, що рідна бабуся Тетяна Пиндич померла ще до мого народження. Ось чому повноцінне відчуття люблячої людини дала саме баба Катя. Я для неї була двоюрідною. Але коли виходили разом у село, з гордістю представляла односельчанам: «Це моя онучка, Таня». Про її сина дядю Вітю Селюкова знаю небагато. Він пішов з життя молодим, в результаті нещасного випадку. Коли ремонтував трактор і знаходився під ним, хтось, про це не знаючи, сів за кермо і рушив… Завжди турбувало питання, як бабця витримала стільки горя. Була сильною людиною. Голод, війна, втрата сина. Все дуже відобразилося на ній. Пам`ятаю, що йогурт чи навіть банани їла тільки з хлібом. І скільки б ми їй не підказували, як це треба робити, вона відповідала: «Ви що, без хліба? Тільки продукт перевести, гроші на вітер!» Баба Катя була дуже економною. Доходило до того, що інколи продукти зіпсовувалися від часу, вона їх прижалювала їсти. Ми з нею ходили збирати цілющі трави на пагорбах за городищем. Що саме збирали – вже не пам`ятаю. Хоча охоче все розповідала, яка рослина і для чого. Я думала, що такі прогулянки будуть частими. Але недооцінила часу. Бо пізніше бабуся вже далеко від двору не виходила. Коли мені виповнило- ся 15 років, поступила на навчання до технікуму. Почалося бурхливе, насичене студентське життя. На вихідних – підробітки. В село майже не приїздила. А у 20 років познайомилася з майбутнім, а тепер колишнім, чоловіком. І практично на цілих три роки повністю по- глинула у ці стосунки. Тож було не до села. А потім бабусі несподівано не стало… Раптом зрозуміла, що так і не встигла сказати їй найголовнішого. Як сильно її люблю. У нашій родині чомусь не прийнято було про це говорити. Мовляв, і так все зрозуміло. Ні, не зрозуміло! Не втрачайте можливості сказати своїм рідним важливі слова. Болючою була для мене ця втрата. Звичайно, розуміла, що баба Катя була вже старенькою, хворіла. Але сподівалася, що побуде з нами. Відтоді пройшло вже більше десяти років. А мені продовжує часто снитися бабуся. Нібито я в селі, а вона жива. Бачу її, спілкуюся, але водночас розумію, що її вже немає. Ходжу за рідненькою у вісні, намагаюся від чогось уберегти. Несподівано до мене при- йшла переоцінка цінностей. Раптом зрозуміла, що баба Катя Селюкова мабуть була єдиною людиною, яка мене любила просто так, за те, що я існую. І ніхто так сильно не чекав, як вона, а коли проводжала, завжди плакала… Здається, що до цих пір не відпустила її з серця у

ту далеку дорогу, з якої немає вороття. «Рідна моя, най- краща з усіх, бабуся, я тебе дуже сильно любила і люблю. А спогади залишаться у серці назавжди». Одне добре, що «там» вона нарешті зустрілася зі своїм сином… А про дядю Вітю хочу сказати: він був справжній красень, доброю та душевною людиною! В цьому переконує стара фотокартка. На іншій – баба Катя зі своєю подругою.

Тетяна ЛАТАЙ, с.Башмачка

17 перегляд0 коментар

Останні пости

Дивитися всі