• Olena Reynat

Біженці від клятої війни

Над Широким займається новий день, ранкові промені зазирають у віконце. Вже давно не спиться Миколі Михайловичу. Так завжди буває, коли заночує в гостях, на новому місці. Думки різні лізуть в голову. «Чи й надовго ти тут, друже, гостювати зібрався? - ніби веде неспішну розмову із внутрішнім голосом. – Як там ситуація вдома?»

Сім’ю примусила зірватися із нажитого місця клята війна. Вона вже докотилася до рідного села Барвінкове, що на території колишнього Ізюмського району Харківщини. Населені пункти, які розташовані поруч, майже знищені ворожою артилерією. Якою буде участь їхнього села, будинку?


З телефонної розмови дізнався про сумну новину. Осколком міни смертельно поранено сусідку. Вона просто вийшла на подвір’я у домашніх справах. Односельчани зуміли поховати її на цвинтарі по-людськи. Чи буде така нагода надалі? Війна збирає свій сумний ужинок.

Як не шкода було залишати без нагляду усе нажите, але довелося. Сьогодні біженцями стала і дружина Людмила, й донька Інна із зятем Олександром, онук Ярослав. Нехитрий скарб завантажили у «Жигулі», скільки влізло до багажника, та й вирушили назустріч незвіданій долі. Дніпропетровщина є найближчою з-поміж інших областей від рідної домівки, де відносно спокійно.

Повезло не лише з гостинним селом Широким, а й з господинею. Бо Олена Вікторівна Рейнат людина щирої вдачі, сама пережила немало труднощів у житті. Були, на жаль, в ній і трагічні моменти. Тільки вони ще більше загартували характер жінки, зробили його твердим, як криця. А з іншого боку добротою світяться очі, посмішка розганяє сум людей, які вимушено стали переселенцями.

Вони з першої ж зустрічі, як-то кажуть, порозумілися. Разом оформили документи, які стосуються нового статусу переміщених осіб. Буває, Микола Михайлович невідступно слідує за господаркою, намагається вгадати, чим саме може пригодитися їй у домашніх справах. Підправив двері в туалеті, змайстрував собачу будку. Бо на подвір’ї Олени Вікторівни знайшли собі притулок немало чотириногих друзів. А ще тут кози. Нещодавно прикупила двох в’єтнамських поросят.

- Розведемо живність – буде завжди м’ясо свіже на столі», - озвучує оптимістичні плани жінка.

- Та ми ж не надовго, не на все життя, - в один голос переконують гості.

- Це один план. Назвемо його літерою «А». Тепер перейдемо до плану «Б». Треба картоплі більше насадити, цибулі, моркви, овочів. Хто ж знає, чи буде людям після війни куди вертатися? А ну як певний час для цього знадобиться?

Розумно. І закипів дружний «суботник» на городі.

Треба сказати, що гостинність до приїжджих виявили й інші жителі Широкого – Петренко Ніна Петрівна, Хобот Павло Васильович, Горб Марія Юріївна, Григоренко Наталія Василівна. Бо українці завжди пізнаються в біді. Особливо, якщо десь гримить війна, там гинуть невинні люди.

Ще зовсім недавно популярності набула пісня «У мене немає дому», яку виконав гурт «Один в коное». В ній йшлося наче про особисті негаразди однієї дівчини. Та з 24 лютого, після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, яке розпочалося з масованих бомбардувань міст, мільйони українців стали буквально бездомними – їхні домівки зруйновані або ж перебувати в них небезпечно для життя. З України виїхали мільйони вимушених переселенців. Багато кому з них уже нікуди й вертатися: дому немає, цілі міста агресор розбомбив, знищив вщент.

Найбільше біженців переїздить з Харкова, Сум, Миколаєва та областей, з Донецького і Луганського регіонів, Запорізької області, та, звісно, столиці і ближніх до Києва міст, містечок. І їм завжди допомагають щирі українці.

Але не завжди все добре виходить з переселенцями. Ось що, приміром, розповідає матір загиблого учасника АТО Володимира Коновалова – Наталія Михайлівна, яка проживає в с.Василівка. Прихистила у себе переселенців з Донбасу. Несподівано ті почали розповідати історії. Мовляв, коли б не українські військові, то було б все добре. А так, ДНР стріляє, вони відповідають.

Стислося від образи серце матері-патріотки. І вона рішуче вказала гостям шлях за поріг. Мабуть, що й вірно зробила.

А біженці прибувають й прибувають. В кожного своя історія, своя біда. Наприклад, Людмила Василівна і її донька Ліда – біженки з Броварів (Київська область). Туди вони в 2014 році переїхали з окупованого росіянами Дебальцева на Донеччині, однієї з найгарячіших точок початку російсько-української війни. «Тепер ми біженці вже вдруге. Трішки звикли за 8 років до нормального життя, набули майно. Тепер знову все кинули і їдемо самі не знаємо куди. А позавчора танки були неподалік нашого до-му, ми чули вибухи… Зібралися і пішли на залізницю евакуюватися…», - ніби гортає сторінки свого життя жінка.

Хочеться вірити, що знайде на своєму непростому шляху добрих людей, які подадуть руку допомоги, не кинуть в біді. Перебути з сім’єю подалі від війни то одна справа. А ось як потім доведеться? Чи не порушать бойові дії житла. Надія не покидає серця біженців.


19 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі