• Olena Reynat

Волейбол у дуже незвичній «зоні»

Якщо вдуматись, то подібної фотокартки не могло бути в принципі. Адже знімок зроблено ще за радянських часів в колонії суворого режиму, де утримувалися дуже небезпечні злочинці. Вони тут відбували покарання вдруге, втретє, вчетверте і навіть більше разів за скоєні серйозні вчинки, які вступали у протиріччя із законом та кримінальним кодексом. Зрозуміло, що утримувати фотоапарат на території «зони» заборонялося інструкціями посиленого режиму.


І все ж фото було зроблено з другого поверху адміністративного будинку оперативним працівником колонії ЯЄ-308/21, що в селі Аполлонівка. Тепер про це говорити можна. А збереглося воно в архіві прекрасного футболіста і організатора спортивної роботи Копиленка Анатолія Олексійовича. На жаль, вже покійного.

Ідея зіграти волейбольний матч на території колонії між засудженими і тими, хто живе поза колючою огорожею, була не нова. Ще на початку 70-х років до Новопокровки, волейбольна команда якої була на той час найсильнішою в районі, приїхали представники аполлонівської установи і запропонували провести такий поєдинок. І він згодом відбувся. До складу нашої команди увійшли Черевко Володимир, Трегуб Петро, Косяк Іван, Заболотній Василь, Силкін Василь, Швець Петро, а також Цегельник Віктор з Павлівки.

Збори своїх односельчан на матч добре пам’ятаю. Вже тоді підігрував старшим хлопцям на волейбольному майданчику. Але в незвичну поїздку молодого школяра не взяли із зрозумілих причин. Та й необхідною майстерністю гри на той час ще не володів. Це треба визнати.

Через десять років історія повторилася. За ініціативи замполіта колонії Самоткана Василя Миколайовича, при підтримці начальника Швидкого Анатолія Володимировича на волейбольний матч до «зони» було запрошено збірну Солонянського району. Її очолив голова райспорткомітету Швець Петро. Крім автора цього тексту до команди увійшли також Скрипка Володимир, Калівер Олександр, Кнівець Микола, Швець Анатолій та Головій Анатолій. При собі мали красиві комбіновані футболки і гарний шкіряний м’яч «Аванті» виробництва Польщі.

Нам заздалегідь замовили перепустки в «зону», провели необхідний інструктаж. Він стосувався ймовірних контактів із засудженими, можливих прохань пронести із собою на територію чай або інші недозволені речі.

Гримнули за спиною важкі металеві двері, проминули ряди колючої огорожі. Все, ми опинилися на незвичній території. Коротко стрижений її мешканець в темній робі несподівано вибіг назустріч і крикнув комусь на увесь голос:

- Йдуть!

Відчули на собі зацікавлені погляди сотень незнайомих людей.

Це вже пізніше дізналися, що «зона» неабияк підготувалася до такого незвичного двобою. З невідомих джерел (про них можна лише здогадуватися) навели повну інформацію про кожного члена нашої збірної: прізвище, ім’я, місце роботи, сімейний стан. Упродовж перших десяти-п’ятнадцяти хвилин всім дали прізвисько. А ще розгорнули тоталізатор. Ставки були досить простими. Приміром, на порцію масла чи сніданок. Хто виграє першу партію, другу, третю, увесь матч?

Нам дали можливість у спеціальній кімнаті переодягнутись. Вийшли на розминку перед грою, яка відбувалася у третьому секторі колонії. За це право приймати гостей на виробництві розгорнулося справжнє змагання, що було абсолютно нехарактерною справою для засуджених. Все свідчило про надзвичайний інтерес до волейбольного поєдинку.

Суддя матчу, а ним був офіцер колонії Просяник Олександр, дав свисток до початку. Болільників виявилося більше тисячі чоловік. Стояли і сиділи по всьому периметру сектора, за його межами. Деякі, найбільш активні, видерлися навіть на дерева, місцеві прибудови. Ніколи більше в житті подібного бачити не доводилося.

Проти нас на піщаний майданчик, обрамлений дерев’яними брусками розмітки, вийшов один майстер і два кандидата в майстри спорту з волейболу. Всі інші – першорозрядники. Зрозуміло, що в минулому. Але ж майстерність вони не втратили. Потім розповідали, що тренуються і грають майже кожного дня, діляться на команди з трьох чоловік і вперто змагаються за перемогу.

Що й говорити, гра була надзвичайно серйозною, проходила з перемінним успіхом. І ось – 2:2, п’ята вирішальна партія. За рахунку 14:12 на нашу користь подумалося, що це вже остання крапка в матчі. Але несподівано зашуміли уболівальники, включили елементи психологічного впливу. І наш гравець перехвилювався від цього, в момент подачі потрапив м’ячем у сітку.

Що тут почалося?! Справжня гра емоцій, нервів. Команда колонії зуміла таки перемогти – 19:17. На радощах сотні болільників вискочили на майданчик. Стрибали. Раділи. Контролерів у військовій формі просто не було видно.

До мене підлітає один із суперників, знімає свою футболку і пропонує по дружньому взамін обмінятися спортивною формою. Тут спробуй не обмінятись в оточенні сотень «зеків»! Хоча вони і поводили себе надзвичайно миролюбно. Треба сказати, що і всі інші гравці нашої команди також дружно «обмінялися» футболками. Навіть волейбольного м’яча «подарували».

Проходить тиждень і нас знову запрошують тепер вже на матч-реванш. Замполіт розповідає, що вся колонія перебуває у надзвичайно збудженому стані. Поліпшився моральний клімат між засудженими, зросла продуктивність праці на виробництві, завод видав більше продукції від запланованого. Знову активізувалося змагання за право бути глядачами на такому спортивному дійстві. Ось яке значення мав спорт і волейбол зокрема для засуджених.

Тільки-но переступили пропускний пункт – вся «зона» ніби зірвалася привітаннями, оплесками.

- Хлопці, залишайтеся у нас! Ліжко знайдемо… - чулися вигуки.

Але хлопці виглядали стриманими. Мовляв, і вдома непогано.

Особливої популярності серед мешканців колонії набув Володимир Скрипка, яком дали прізвище «Кісточка». Він був худорлявим, стрибав високо і ставив волейбольні «коли» ледве не по першій лінії майданчику.

У волейбольному секторі збірну району очікував сюрприз. Вся команда суперників вишикувалася в нашій колишній комбінованій форма з польським м’ячем і радісно шкірилася золотими зубами. Працівник колонії Юрій Чорногор вніс ясність:

- То не справжнє золото, а спеціальний сплав – рандоль.

Цього разу збірна приїхала вже без форми. І нам її виділив зі своїх запасів інструктор по спорту колоній Анатолій Копиленко. Футболки були червоного кольору.

«На таку форму з вами ніхто мінятися тепер вже не буде,» - пояснили оперативні працівники колонії.

Виявляється, у засуджених своє упереджене ставлення до червоного кольору.

Поєдинок був знову цікавим і напруженим. Хоча здалося, що господарі в якійсь мірі почали хитрувати і спеціально піддаватися. Мабуть, вирішили розтягнути в часі задоволення від гри, щоб вона відбулася на радість болільникам з усіх п’яти партій.

Невідомо, як склалася доля цих людей, пройшло вже скільки часу. Хочеться вірити, що зав’язали зі своїм кримінальним минулим. А ось пам’ять про ті незабутні матчі має залишитись і думається таки залишилася.

І ще кілька слів про саме фото. Ось за м’яч на сітці бореться М.Кнівець. Зліва у білому наколіннику поспішає йому на допомогу М.Ткачук, справа – В.Скрипка. На задньому плані П.Швець, О.Калівер також з наколінниками, А.Швець. На той час це була молода команда району, яка пізніше зіграла не один прекрасний матч у своїй біографії.

14 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі