Гірка правда Чорнобиля

По приїзду на місце, а розмістилися всі на мальовничій території однієї з покинутих туристичних баз, відбувся інструктаж. Полковник з Києва до чорнобильської зони і носа не показував. Але говорив багато, красиво і дуже правильно. Про честь, порядність людини в пагонах, про суворе дотримання дисципліни. А на «градус» взагалі було накладено табу.


Молодші колеги М.Д.Зайцева все це сприйняли як керівництво до дії. А в екіпажі був гарний хлопець із Софіївки, двоє братів-близнюків з Павлоградського району.

- Хлопці, то що? – провокаційно, як для кого, запитав першого ж дня своїх напарників Микола Дмитрович.

Бо взяв із собою в машину крім червоного вина ще й 10-літрову каністру спирту. Інструктаж доброго лікаря Василя Павловича Шапошника дав про себе знати. Та й хто тоді знав, що допоможе, а що може завадити людям у Прип’яті?

- Ні, дядя Коля, ми якось це… - зніяковіли молоді інспектори ДАІ від подібної несподіваної пропозиції.

- Ну, то як знаєте, - промовив спокійно Микола Дмитрович. – Будьте здорові!

Гранчак у руках тримався недовго.

- А тепер – поїхали! – по-гагаринськи махнув рукою старшина дорожньо-патрульної служби.

Попереду був реактор. 30-кіломерову зону, яку згодом було зафіксовано металевим дротом, проїздили швидко. Тепер, згідно поставленого завдання, разом з військовими регулювальниками (ВАІ) було необхідно направляти у Прип’ять маршрути бетонозмішувальних машин, іншої техніки, яку позганяли чи не з усього Союзу.

Біля станції фонило, дуже фонило. Дозиметри не просто попискували, дзвеніли у руках. Оті «рентгени», «бери» всмоктувалися в тіла молодих хлопців, які хотіли жити, бажали жити, мріяли жити… А вимушені були міліцейськими жезлами показувати напрями руху для все нових і нових машин, які їхали і їхали на допомогу, щоб локалізувати наслідки атомної трагедії.

Микола Дмитрович поглядав за своїми напарниками. Вже другого дня від радіації в одного пішла, вибачте, блювота. Для нього це був своєрідний сигнал: треба наливати черговий стакан «шила», як називали у їхньому воєнізованому містечку спирт.

Гроші кінчилися дуже швидко. Кілька пляшок «Каберне» взагалі розтанули ніби в повітрі. Як й інше спиртне. Після зміни збиралися ж усі разом, ділилися по-братські що в кого було.

Пам’ятаючи рекомендації лікаря, лежав вночі у ліжку, кулак під голову заклавши, міркував: де ж завтра знайти спиртне? І це була зовсім не алкогольна залежність, а бажання вижити. Удача сприяла. Вранці підійшов чоловік солідного віку і попросив провезти у своє рідне село, яке знаходилося в отій 30-кілометровій зоні. Пообіцяв віддячити. Нібито й порушення з боку державтоінспектора. А з іншого – все по-людськи. То що ж, поїхали!


Село десь за сім кілометрів вглиб Чорнобильської зони. Несподіваний попутник добре знав місцевість. Ось тут таке село, далі – інше. Їдемо цією вулицею, повертаємо направо. Біля звичайнісінької селянської хати зупинилися. Чоловік вийшов з машини, дістав з поліетиленового пакету добрячий лантух. Виніс з конюшні лопату, пішов у садок. Давня груша-дичка ніколи не думала, не гадала, що відіграє у новітній історії таку визначну роль. Бо господар саме від неї відміряв певну кількість кроків і встромив метал у землю. В розкопці виявилися трьохлітрові скляні закатані банки, повні грошей.

- Чотири кроки на північ від груші, копай. Тільки обережно, - передав господар лопату державтоінспектору.

Тепер вже в землі було знайдено великий бутель самогону, засургученого на горловині. Короткий жест рукою. Мовляв, спасибі, це подяка за послугу. А потім дядько ніби щось передумав. Засунув руку до лантуха, в якому опинився вміст банок, витягнув звідти купу 25-карбованцевих купюр, скільки в долоні вмістилося.

- Це на закуску, - пояснив просто.

Так пройшло ще кілька днів. Чорнобильські будні виснажували. А вночі несподівано сон приснився. Поганий. Щось має відбутися нехороше, міркував Микола Дмитрович. Їхати на Прип’ять а ні руки, ні ноги, як-то кажуть, не здіймалися. Тільки не відстрочиш, служба є служба.

По дорозі зустріли весільний кортеж. Аварія аварією, а життя не стояло на місці. Весна… Зупинився, привітав новостворену сім’ю. Гостинний весільний батько запросив у балаган до столу. І знову напарники відмовилися підняти весільного келиха «за здоров’я молодих». Мовляв, інструкції. А даремно.

М.Д.Зайцев щедро, від душі, наскільки дозволяв словниковий запас та й життєва мудрість, привітав молодят. А в батьків попросив ще й самогону на дорогу. Не накладно?

Під’їхали до реактора. Тут саме і стався повторний викид радіаційного графіту. Сон в руку.

- Все в порядку, не переживайте…, - фальшиво пискотіла міліцейська рація.

А в хлопців кров пішла горлом, на губах металевий присмак з’явився. Треба рятувати колег. До військового шпиталю поблизу Києва встиг довезти. А далі… Так і залишилися у пам’яті молоді, вродливі обличчя софіївського інспектора, братів-близнюків з Павлоградського району. Хай буде земля їм пухом!

Сам також хватнув радіації доста. Як вижив – ще та дивина. Думає, що все ж таки горілка врятувала. Хоча до спиртного потім довго по новому звикав. Спротивилося навіки. А можливо допомогло Боже провидіння?

Коли закінчився термін відрядження, відбулася перезміна, зібрав докупи всю свою міліцейську форму, облив її бензином і підпалив. Так зробили й інші хлопці. То ж додому їхав у майці. Чим немало здивував на посту ДАІ свого командира М.М.Волошина. Той було подумав, що сталася якась надзвичайна пригода. А воно по суті так і було. Ім’я цієї пригоди – Чорнобиль.

По приїзді поставив «Москвича» на мийці, сам ліг до шпиталю. Вигляд обличчя мав нездоровий, весь побілів.

- Не жилець, мабуть, наш Заєць, - співчутливо перешіптувалися в Солоному.

Але і тут переборов радіацію. Вийшов на службу. Автомашина як була на мийці, так і залишилася там. Бо коли виміряли фон – стали обходити це місце десятою дорогою, через господарські ворота.

Кажуть, біда одна не ходить. Ось і на долю М.Д.Зайцева випав ще один іспит на живучість. Під час службової зміни на посту на нього наїхала, збила автомашина. Кілька днів пролежав без свідомості, в комі. Саме тоді дружині занесли чи то орден, чи медаль «За мужність». Думається, що ця відзнака вірно знайшла свого господаря.

Їх було 36 чоловік з Дніпропетровської області в отому першому чорнобильському відрядженні. Сьогодні, як повідомили у відділі кадрів управління внутрішніх справ, не залишилося в живих жодного. Миколу Дмитровича це зовсім не радує, хоча по натурі він великий оптиміст і життєлюб.


Пригадує, як в Чорнобилі, після виснажливої зміни, їм читав лекцію якийсь гість у загальновійськовій формі й без пагонів. Микола Дмитрович виламав довгу бур’янину, а трави тоді росли просто незвичних розмірів, став позаду і давай лоскотати тому за вухом. Лектор махає рукою, відганяючи уявну муху. Говорить нібито серйозні речі, а аудиторія від чогось зуби шкірить. Хтось відтягнув Зайцева в бік.

- Ти що робиш? Це ж генерал з міністерства. Накличеш біду…

Сьогодні Микола Дмитрович пенсіонер. Життя протікає у своєму звичному ритмі. Але спогади про чорнобильські події назавжди залишилися у пам’яті. І мають вони характерний гіркуватий присмак.

8 перегляд0 коментар

Останні пости

Дивитися всі