• Olena Reynat

Дитяча образа

Шкільний двір майорить квітами, палахкотить червоними галстуками, білосніжними сорочками хлопчиків та фартушками дівчаток. Білі атласні банти прикрашають дівочі голівки. Тепле вересневе сонечко ще не хоче відступати, віддаючи перевагу осені. Воно лагідно зігріває подвір’я, хоча в небі вже і пропливають перші хмаринки. Це день - 1 вересня!

Всі усміхнені, радісні, і вчителі, й діти. Через кілька хвилин, після промови директора школи, учні випустять в небо голубів. А ті покружляють над головами, ніби бажаючи успішного навчального року. Тільки вона, тримаючи в руках голуба, стояла і плакала. По зовсім ще дитячому обличчю текла пекуча сльоза.

Її рідний клас, в якому навчалася, знаходився напроти. Всі до болю знайомі обличчя тепер розпливалися у мареві сльози. Від цього пекуча біль стискала маленьке серце. А поруч у шерензі стояли вже незнайомі їй учні. Це був клас, який з’єднали з інших сільських шкіл, де не було восьмирічки. Вони шепотілися між собою. Мовляв, і чого та дівчинка плаче?


Перед цим більше півроку довелося пролежати в лікарні з ревматизмом суглобів. Через хворобу, пропущені заняття і не перевели до наступного 8 класу.

Тепер, коли пройшли роки, аналізує минулі події. Очевидно, що той день став переломним у житті. А хіба не могли їй допомогти вчителі, давати шкільні завдання у лікарню? Там мала багато вільного часу, щоб оволодіти програмним матеріалом, здати екзамени і навчатися подалі зі своїми товаришами. Тепер ось школярі взагалі дистанційно вчаться.

Доводилося говорити ночами зі своїми думками. Чому ніхто цього не запропонував, навіть не згадав про неї. Чому мама не звернула увагу? Хіба не розуміла, що її донька відстане на рік від своїх ровесників?

А тоді, на урочистій лінійці, підійшла вчителька Галина Феодосіївна. Не хочеться називати прізвище, бо життя пройшло поряд із її дітьми, які порядні, гідні суспільству люди. Була ця жінка як недоступна бетонна стіна. Мало хто бачив її посмішку. Гарна, зібрана, завжди охайно вдягнена. І тим не менш холодом віяло від постаті. Вона навіть прізвиська серед дітей не мала, бо не було до чого причепитися. І ось своїм рівним, льодяним голосом, але так, щоб почули інші діти, порадила не розпускати тут свої…, бо їй іще навчатися, і нічого показувати тут характер.

Достеменно не знає і понині, чому саме підійшла вчитель до неї. Можливо, була керівником того з’єднаного класу. Та більше її вже нічого не цікавило. Була принижена, дитяча гідність розтоптана. А підліткова душа кричала й боліла. Бігла додому та повторювала, що ніколи, ніколи не піде до школи. Чи розуміла тоді, яку велику помилку робить?

Їй йшов шістнадцятий рік. Мамі сказала: якщо та наполягатиме, аби ходила до школи, покінчить життя самогубством. А більше ніхто й не говорив, не запитував, що трапилося. Порішили на тому в сім’ї, що піде навчатися до вечірньої школи.

Залюбки працювала ученицею в швейній майстерні, а вечорами бігала на заняття. Там були дорослі люди, поміж них було спокійно і затишно. А подалі неповнолітньою працювала там, де могли взяти на роботу. Ніякого труда не цуралася.

Закінчила торгівельну школу при Солонянській райспоживспілці, потім торгівельний технікум. Та дитяча мрія колись навчатися в університеті на літературному факультеті так і не здійснилася.

В школі улюбленим предметом була українська мова і література. Любила писати твори на вільну тему. Вчителька української мови Олександра Трохимівна Строменко не розповідала на уроці, а своїм тихим, лагідним голосом ніби співала. Твори Тараса Шевченка, Лесі Українки пронизували душу, серце. Мріяла писати. Боляче, що була відірвана від свого класу. Для дітей вчитель був понад усе. Взірець мудрості, знань, вихованості, людяності. Їхня особистість була для учнів прикладом, наставником по життю.

Чому учитель так її принизила в той першовересневий день? Через багато років вона розповіла мамі, чому так вчинила. А та не могла зрозуміти, чому одразу не розповіла. А що змінилося б, мамо? Що? Невже повірили б, як на душі боліло? Та хіба можливо змінити людину, якщо в неї не закладено доброти в серці, в душі? Маючи освіту педагога, вона може і не бути такою. Тому звертаюся до батьків. Довіряйте своїй дитині, вірте їй. Час змінився, змінилося і ставлення до вчителів, але і ставлення учителя до учнів теж змінилося. Тому не дозволяйте, щоб ваша дитина зазнавала приниження і болю від дорослих, а тим паче від учителя.

А вона мала свою долю у житті, можливо понівечену, та яку Бог дав. Як говорила їй бабуся: «Ти, онучко, на Бога надійся, а сама не плошай…». Так і жила за цією заповіддю.


28 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі