«До служби в армії хлопці якісь «вітряні…»

У нас давно й багато що відбувається «не так». Саме мовчазність про оце «не так», як бачимо, до добра не призводить. Настав час переінакшувати окремі звички, позбуватися тягарів минулого. До цієї думки спонукала зустріч з начальником відділу Солонянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (стара назва – райвійськкомат) Грицаном Володимиром Володимировичем. Від нього зокрема дізнався про те, як за нинішніх умов йде призовна служба в армію. Дуже насторожило те, що майже 60 відсотків батьків висловлюється сьогодні проти служби їхніх синів. Зрозуміло, що в такому випадку однодумцями батьків стають і їхні діти. І це тоді, коли військових сил не достатньо для захисту України, а з березня 2014 року ми – у війні. Треба назавжди добре запам’ятати як аксіому, що Росія ніколи не була і не буде другом і братом для України і українців. Лише сильні армія і флот приведуть Україну до перемоги над підступним ворогом. А що ж спостерігаємо? Окремі юнаки намагаються бути осторонь вимог нашого життя, переховуються, тікають за кордон не так за заробітками, як від призову на службу до армії. Доводилося зустрічатися з такими. Помітив, що проживають вони з відчуттям провини, не підозрюючи, що саме це відчуття забере у них частину життя. Пригадую, як раніше в народі говорили: «То не мужчина, який не служив в армії!» А дівчата до цього добавляли ще й «Порчений!» Який же вихід? Адже лише одне постійне спілкування дітей з батьками практично не дає змінити ситуацію на краще. У батьків відповідь одна: «Наші діти потрібні державі лише під вогнем з автоматів». Якщо кажуть таке, значить тут щось «не так». Тож давайте на це звернемо серйозну увагу. Бо напередодні місцевих виборів нам знову багато чого лише наобіцяють.

Три роки я теж відслужив в прикордонних військах. Коли прийшов час іти на службу в армію і сину, лікарі порадили взяти в них «справочку» в якій зазначать, що синок «больной». Як відомо, ту «справочку» за «спасибі» не дають. Від тієї моторошної пропозиції довелося миттєво відмовитися. А син, як і належить захиснику, чесно виконав конституційний обов’язок. Тому і дурню зрозуміло, чому діти лікарів і високопосадовців не служать в армії. На жаль, як поінформували, і зараз у нас так ведеться. Як це несправедливо і аморально. При такій ситуації, мабуть, і закон якийсь потрібний. Бо нічого рипатися на держслужби, в мери, депутати, президенти, якщо ти не служив в армії. Адже армія – це своєрідний контакт з усією Україною, це сплав соціальних пластів населення, які в мирному житті взагалі не перетинаються. В армії спілкуються з людьми, з якими б ти ніколи не зустрівся у звичайному житті. Там ти реально розумієш, що таке народ. Тож потрібно зняти «рожеві окуляри» і контролювати тих, хто робить «не так», вчасно ставити їх у певні рамки.

Та, все ж таки, продовжити і закінчити цю «гарячу» тему хотілося б на позитивній ноті. Від багатьох людей чув, що в маленькому селі Дніпровське, де всього 104 двори, є незникаюча роками традиція – служби в армії для всіх обов’язкова. Отже, це село ще зарано скидати з терезів історії району. Скажете: майбутнє покаже. А чи покаже? За цією відповіддю, коли осінній ранок набирав обертів, на днях і «нанесли візит» до Дніпровського.

Блукати селом не довелося. Відразу порадили: «Їдьте до магазину, там вам все розкажуть». Так і зробили. В магазині ніхто підозріливо не придивлявся, бо впізнавали – «ВПЕРЕД» тут читають. Тому відразу почали називати прізвища тих чоловіків, які в різні часи служили в армії. Серед таких Швець Микола, Цибак Олександр, Гусак Євген, Клюєв Ярослав, Гусак Юрій, Чумак Володимир, Петренко Михайло, Кривий Володимир… нині ще служать брати Єфімчуки – Артем і Олександр, Осух Руслан, Строменко Євгеній.

Мав розмову і з тими, хто в цьому році демобілізувався. Від танкіста, молодшого сержанта, командира відділення Тригуба Дениса почув таке: «Армія – це такий зріз суспільства, де дуже різні люди – ти їх бачиш, з ними живеш, з ними доводиться взаємодіяти. Тут не обирають, з ким тобі дружити, а з ким ні. Тут знаходиш шляхи спілкування один з одним, тут не роздумуючи, банку консерви ділять на трьох…»

Підскочив настрій помітно тоді, коли не могла вибалакатися 81-річна бабуся Катерина Олександрівна, розповідаючи про онука Оношенка Дениса, який сумлінно відслужив у Нацгвардії.

Безщасний Віталій теж нацгвардієць. Що ж від нього почув?

- В армії я став сміливішим, розсудливішим, витривалішим. Тепер ось вдома відчуваю, як мужньо в моїх жилах тече кров. Не служив би – втратив би себе, як особистість. Армія дала відчути справжній смак життя, навчила долати життєві перешкоди.

До нашої розмови прислухалася й його мама Світлана Іванівна, яка висловила своє глибоке материнське спостереження і переконання: «До армії всі хлопці якісь «вітряні»… «Скажу й таке: кожна жінка повинна народити дитину, кожен хлопець повинен

відслужити в армії». На моє прохання вона запропонувала фото, на якому її гордість син Віталій. Саме він і перед вами. Беззаперечно, він міг би стати головною деталлю емблеми села. Хоч сьогодні вже готовий піти на службу в армію і його 16-річний брат Василь.

…Слова матері Віталія доконче утвердили, у правоті й актуальності порушеної теми. Така вона проза і вимога журналістського життя.


Григорій ПЕТРЕНКО, громадський кореспондент

28 перегляд0 коментар

Останні пости

Дивитися всі