ДО ІСТОРІЇ ПЕТРО-ПАВЛІВСЬКОГО ХРАМУ СОЛОНОГО

В часи Російської імперії очільником Православної Церкви був сам Імператор, що керував Церквою, як одним зі своїх міністерств. Духовенство тоді було особливим прошарком суспільства зі своїми правами та привілеями – непідсудністю світському суду, звільненням від податків та призову до армії. Священики та причт отримували зарплату з казни, тобто державного бюджету, а в школах викладали Закон Божий як обов’язковий предмет. Церква займала значне місце в житті селян. В храм приходили не лише помолитися, а й послухати проповідь, дізнатися новини, покаятися в гріхах та отримати настанову на подальше життя.

У 1783 році генерал-лейтенант Йосип Іванович Хорват (1750-1814) придбав село, назвав його Солоненьким та побудував тут дерев’яну церкву, звісно що в ім’я Святого Йосифа. Цей храм згадується з 1794 по 1798 роки. З 1799 року селом заволодів віце-губернатор Павло Іванович Неверовський (1740-1810), і чи то на місці старого храму, чи то на іншому він побудував у 1803 році дерев’яну церкву на свої власні кошти з одним престолом – в ім’я, звісно, святих апостолів Петра і Павла. Стояв храм за греблею, на пагорбі навпроти села і незрозуміло чому в 1913 році цю місцину вже позначено, як низинна і воложиста. Поруч знаходилися сторожка, садиба священика та будівля для причту. Наявність житла спричиняла високий рівень плинності духовних кадрів, і не встигнувши нагріти одне місце, вони вже підшукували щось краще. Церква також мала у володінні землю та леваду – 60 десятин у двох верствах. Землю або здавали в оренду, або обробляли самі.


У 1913 році в Петро-Павлівському храмі налічувалося 3369 парафіян: 1677 чоловіків та 1692 жінки. В парафію також входили Башмачка, Камено-Зубилівка, Миколаївка, Дмитрієве-Михайлівка, Канцеропіль, Василівка, Леонтіївка (Бельчина) та Дахновка з трьома штундами. Ще в 1721 році за Указом Петра I церковні установи були включені до системи державних органів, і все православне населення Російської імперії було приписане до церковних парафій за місцем проживання. Мала бути поважна причина, аби здійснити обряд в церкві не за місцем припису, оскільки це питання фінансів, і священики за цим суворо стежили.

Таким чином ми поволі підійшли до такої цікавої теми, як формування доходу храму. Для довідки: середня зарплата робітників у ті часи становила 20-30 карбованців; підпоручник армії отримував 70 крб. Ціни були приблизно такими: курка жива - 0,70 крб, курчата (пара) - 0,60 крб, 1 кг м’яса - 0,46 крб, молоко - 0,08 крб за пляшку.

При цьому дохід церкви Петра і Павла за 1913 рік складав:

від землі – 720 карбованців,

карнавка – 600 карбованців.

Кухоль-карнавка знаходився в храмі, або хтось стояв з нею перед входом. В оповіданні М.Коцюбинського «П’ятизлотник» якраз йдеться про те, як бабуся поклала у карнавку свій скарб, що зберігала 30 років;

капітал церкви – 5418,71 крб (дохід від благодійників, продажу свічок, оброчні статті (здача майна в оренду) та відсотки з капіталу, розміщеного в банківських цінних паперах);

капітал причту (пожертвування та плата за виконання треб (хрестини, шлюб, панахида) – 200 крб.

Тож на місяць виходило 578,23 крб, що негусто для такої великої парафії. Втім священно-церковнослужителі ще отримували зарплату та інші виплати з казни. Також треба пам’ятати, що за віддавна усталеною в Російській імперії традицією, не всі доходи духовенства, особливо за треби, фіксувалися в церковній бухгалтерії, тож в дійсності сума доходів була значно більша. Згідно з правилами Синоду від 1887 року, весь дохід ділився на 6 частин. Священик отримував половину, диякон – третину, а псаломщик – одну шосту.

Тепер, власне, що ми знаємо про священнослужителів Петро-Павлівської церкви. За більш ніж сто років крізь неї пройшли сотні людей, і не всі імена, звичайно, збереглися для історії, та дещо маємо. А нам цікаві не лише імена, а й деталі життєписів священнослужителів, бо ті люди мали справу з нашими праотцями, хрестили їх, одружували, проводжали в останню путь, читали їм проповіді і впливали на їх світогляд.


Першим відомим нам священиком Петро-Павловської церкви був Василій Діаковський, якого в 1872 році обрали ще й на посаду голови виборного суду. Але 1 січня 1873 року місце священика в Солоному вже вільне, а в 1877 Діаковський згадується, як благочинний в Павлоградському повіті і священик Покровської церкви села Самійлівка того самого повіту. У 1883 році він попросив переміщення до Архангело-Михайлівської церкви села В’язівка ​​Павлоградського повіту на вільне настоятельське місце. Син його теж пішов по духовній ниві. Олександр Васильович Діаковський, 1870 року народження, залишив Духовну семінарію після другого класу і в 1908 році служив штатним дияконом у с.Миколаївка (Микільське-на-Дніпрі). Після того залишився вдівцем і ростив сам дітей 13 і 11 років. Але в дияконах Олександр не затримався. В тому самому році він став священиком у с.Новогригорівка Верхньодніпровського повіту і залишався там принаймні до 1913 року. Там же народилися його два сини, Василь і Микола, які брали участь у Першій світовій війні, тобто не пішли слідами батька і діда. Самокатник (веловійска) Діаковський Микола Олександрович був навіть нагороджений у 1916 році Георгіївським хрестом IV-го ступеня (Солдатський).

До кожної церкви призначалися опікуни, які вирішували питання пожертвувань. 24 січня 1874 року при Петро-Павлівській церкві Головою Опіки затвердили на три роки селянина Михайла Голуба і 7 осіб виборних членів.

27 вересня 1874 священик Петро-Павлівської церкви I.Гребеніков написав доповідну записку до Катеринославської Духовної Консисторії, де скаржився на диякона Н.Б., який нечасто знаходився у парафії і на робочому місті. Його Преосвященство на це постановив: надрукувати в Єпархіальних Відомостях та оголосити духовенству Катеринославської єпархії аби вони не зверталися до єпархіального начальства з доносами та скаргами на погані вчинки духовних осіб, минаючи свого найближчого начальника – благочинного, і щоб благочинні, які приймають такі доноси і скарги, давали їм подальший законний хід лише після провадження слідства на місці.

Далі буде.

Ірина КОНОВЕЦЬ-ПОПЛАВСЬКА,

громадський кореспондент,краєзнавець

15 перегляд0 коментар

Останні пости

Дивитися всі

ЕПОХА МОЦНИХ – СТРОМЕНКО

Закінчення. Початок у №№ 25-29 ц.р. Вчені займалися наукою, іноді провадили науково-практичні експедиції. Так 9–13 вересня 1942 року під керівництвом Архангельського науковці Зубенко, Моцний, Мороз

ЕПОХА МОЦНИХ – СТРОМЕНКО

Продовження. Початок у №№ 25-28 ц.р. У вересні 1930 року Василя Михайловича направили до Північно-Кавказького краю секретарем Сальського РК ВЛКСМ, а слідом - в радгосп «Гігант» (це перший зерновий рад