ДО ІСТОРІЇ ПЕТРО-ПАВЛІВСЬКОГО ХРАМУ СОЛОНОГО

Початок у № 12 від 27 березня 2021 року.

Влітку 1876 редакція Єпархіальних Відомостей збирала кошти на християн, постраждалих в Боснії і Герцеговині під час повстання проти Османської імперії. І вже інший священик Олександр Павловський здав на цю справу шість карбованців срібних, що назбирав у парафіян. Також він працював законовчителем Солонянського та Башмачанского училища (школи). Щось з Башмачкою не склалося, адже у 1879 році інспектор народних училищ Катеринославської губернії клопотав, щоб Павловського звільнили з посади законовчителя Башмачанського сільського училища. Та, мабуть, не через погане викладання збувалися священика, оскільки при огляді народних сільських училищ Катеринославського повіту восени 1882 року комісія відзначила його як вельми старанного, відданого народній школі і таким, що стоїть за її навчально-виховний аспект. Успіхи дітей по Закону Божому виявилися досить непоганими і за це священика Павловського нагородили набедренником (це частина священичого облачення у вигляді прямокутника, яка носиться на довгій стрічці на стегні). Через 6 років отця Олександра віддячили ще й скуфією (невелика кругла чорна шапочка, яку можна складати). Також Олександр Павловський відзначався як один зі священиків, що прочитав велику кількість проповідей за друкованими посібниками. Та не просто зачитав, а з щирою ревністю і запопадливістю. У березні 1883 року Павловському і парафіянам села Солоненького оголосили архіпастирське благословення Його Святості за дбайливість і швидке придбання із власних коштів речей замість викрадених: потири (літургійна чаша для освячення вина і прийняття причастя), дискоса (священна посудина, на якій священик укладає усі вирізані частини проскури), звіздиці (дві металеві хрестоподібно з’єднані дуги, які символізують Віфлеємську Зірку) і лжиці (ложка для причащання мирян). Восени 1893 року Павловський був нагороджений ще й наперсним хрестом, але вже як священик села Карнаухівки Катеринославського повіту.


Всім нам відомо про братів Абрама та Германа Бергманів, німців за походженням, менонітів за віросповіданням. Єпархіальні відомості у 1889 році відзначали, що «Нѣмецъ въ большинствѣ случаевъ—эгоистъ; если оказываетъ матеріальную помощь, то только своимъ — нѣмцамъ и исключительно единовѣрцамъ». Але Бергмани вряди-годи відгукувалися і на потреби Православної Церкви. Знадобився матеріал для фундаменту храму, і брати дали по п’ять тисяч цеглин. Причина, напевно, лежала в товариських стосунках зі священиками, адже храм розташовувався на їхній території – в економії Бергманшталь.


Як ми вже відзначали, парафія Петро-Павлівської церкви не вважалася багатою – ледь вистачало коштів на сплату внесків у єпархіальні установи. Причина була і в тому, що Солонянський прихід був занадто широким, і приписані до нього села розташовувалися від храму на відстані десяти, дванадцяти і п’ятнадцяти верств. Через це мешканці цих сіл не часто відвідували богослужіння, що впливало в першу чергу на дохід з карнавки. А тим часом потреби церкви з кожним роком зростали. Фарба, як ззовні так і всередині, облупилася, стара огорожа похилилася. У 1889 році священик зважився випросити у Єпархіального начальства дозволу, щоб послати в найближчі повіти довірених осіб з карнавкою і повідомив про це громаду. Громада знайшла таке старцювання неприпустимим і пообіцяла полагодити храм. Та збір коштів відкладався на невизначене майбутнє, а храм так і стояв облупленим і з похилою огорожею. Справа була в тому, що Солонянська громада була і так обтяжена боргами зі сплати за землю, яку вони придбали у власність. Тоді Герман Абрамович Бергман зголосився пофарбувати храм і влаштувати огорожу. Весь ремонт обійшовся йому в 1000 карбованців. Натомість він вимагав закриття шинків на шість років, та чи закрили шинки по факту – невідомо, адже тримали їх теж не останні люди на селі.

Що Солоненькому бракувало, так це церковно-приходської школи. Духовенство через це журилося і час від часу ставило питання, щоб влаштувати навчальний заклад, який би носив релігійно-моральний характер у дусі Православ’я, адже надати такий характер школі не був спроможний жоден священик, позаяк він обмежений лише викладанням Закону Божого.

У червні 1890 року місце священика Петропавлівської церкви знову звільнилося. Оголосили вакансію: парафіян чоловічої статі – 1220 душ, землі орної і левада – 60 десятин. Казенна платня священику і псаломщику, кожному по 192 крб на рік. При церкві є причтове приміщення, тож є де мешкати. Та ніхто вакансію особливо не прагнув зайняти через те, що а) парафія біднувата, б) Солоненьке вважалося глухим закутком, оскільки Катеринослав тоді закінчувався на вулиці Гоголівській (наразі це вулиця Гусенка).

У 1892 році священик Петро-Павлівської церкви Михайло Олексійович Аркатовський, 1864 р.н., випускник Симбірської Духовної Семінарії. Та через два роки він уже переміщається до с. Іллірія Слав’яносербського повіту і там стає благочинним. 26 серпня 1902 року отець Михайло вже переїздить до с.Лозуватка Верхньодніпровського повіту, але не з Іллірії, а з Томаківки Катеринославського повіту. З 1911 року Аркатовський – священик Миколаївського молитовного будинку у селі Вєровка Бахмутського повіту.

У 1898 році вже вкрай зносився і будинок священика. Постало споконвічне питання: хто буде його ладнати? І ось не абихто, а сам земський начальник (про них ми писали у газеті ВПЕРЕД № 2 від 16 січня 2021 року) представив на Катеринославському губернському зібранні рішення Солонянського, Башмачанського 1-го, Башмачанського 2-го, Канцеропольского, Василівського і Леонтьєва-Дахновського сільських товариств клопотання – видати їм позичку з ховрашкового капіталу 1200 крб на будівництво в Солоненькому будинку парафіяльного священика. Прохання задовольнили і товариствам видали позичку без відсотків на 6 років. Ховрашковий капітал – це така кумедна для нас і трагічна для ховрашків натуральна повинність, яку накладали на кожного землевласника як обов’язок винищити по одному ховрашку з кожної належної йому десятини землі. Звірят виганяли з нір водою, а потім вбивали. Хто не хотів цим займатися – платили податок. З ховрашкового капіталу видавали потім позики під відсотки і без них.

У 1895 році єпископ Катеринославський і Таганрозький Преосвященний Володимир (Шимкович) (1841-1926) звернувся до начальника губернії з листом, у якому зазначалося, що парафія Солоненького та Башмачки особливо потерпає від сектантства через розташовані поблизу колонії німців-менонітів. Сектантами вважали всіх неправославних, а кожний новонавернений надавав приблизно таку розписку: «Я, що нижче підписалася, поселянка Катеринославської губ. і повіту Марія Грозо даю цю підписку причту Петро-Павлівської церкви села Солоненького Катеринославського повіту в тому, що виявляю щире бажання приєднатися до Православної … Церкви і через Св. Таїнство Миропомазання і після приєднання до неї бути в її послуху завжди незмінно. Цю мою підписку, на моє прохання засвідчує, по причині моєї безграмотності, селянин села Солоненького Данило Колодченко. 1897 Листопада 8 дня».

Далі буде

Ірина КОНОВЕЦЬ-ПОПЛАВСЬКА,

громадський кореспондент, краєзнавець

27 перегляд0 коментар