ДО ІСТОРІЇ ПЕТРО-ПАВЛІВСЬКОГО ХРАМУ СОЛОНОГО

Закінчення. Початок у №№ від 27 березня, 10, 17, 24 квітня ц.р.

Нам відомі такі псаломщики Петро-Павловської церкви:

- Петро Максимович Лядков, 1883 р.н. Служив у Солоному з 1902 по лютий 1908 рік ще неодруженим. Потім перемістився псаломщиком в Благовіщенську церкву м.Катеринослава (внизу вул.Робочої) з досить пристойною казенною платнею у 300 крб на рік і залишався там принаймні до 1913 року. Син його, Лядков Григорій Петрович, народився в 1910 році в Катеринославі. Брав участь в Німецько-радянській війні в званні майора і загинув у 1943 році. Дружина його – Трофимовська Лідія Іллівна була, ймовірно, дочкою священика Іллі Івановича Трофимовського, який до революції служив в селі Миколаївка Нікольської волості (Микільське-на-Дніпрі).


– Григорій Максимович Паскевський, 1876 р.н. приїхав у Солоне з Таромського і служив тут псаломщиком принаймні з 1906 по 1913 рік з казенною платнею 98 крб на рік. У 1906 роціу нього народився син Паскевський Федір Григорович, який брав участь у Німецько-радянській війні у званні полковника інтендантської служби.

Щодо проскурні, то в 1908 році спеціальні хліби для богослужіння (проскури, артос тощо) пекла селянка Іуліанія Яцуненко. В 1913 році проскурня чомусь не згадується.

В церковні старости обирали пересічного парафіянина, людину з мирян, який займався господарством церковної громади. Староста також наглядав за збереженням церковного майна, підтриманням порядку в храмі і на прилеглій території.

Відомі такі призначення старост церкви Петра і Павла:

1887 – Мамонт Остапченко,

1890 – Юхим Ігнатенко,

1896 – Данило Колодченко,

1900 - Василь Гордієнко,

1912 – Прокіп Єременко, який у 1913 продав 8,5 пудів свічок.

Що сталося з Петро-Павлівським храмом і церковним життя у радянські часи нам розповість уродженець Солоного Микола Васильович Слісаренко (1926-1996). Надаємо чотири уривки з його спогадів «Моїм дітям та онукам». Жиженко – це заможний господар, «довольно развитый всесторонне», якого у 30-х роках радянська влада репресувала. Залужний Степан Данилович (1904-1942) – зав. Солонянським РФО, про якого газета «ВПЕРЕД» згадувала в статті «Чи багато води у Дніпрі?», що друкувалася в 2018-2019 роках.

«Отже, на вході в село, ліворуч - Горішній сад і будинок райвиконкому (колишній маєток Обрама). Навпроти, тобто праворуч при в’їзді була церква. Церква була дерев’яна, одноверха. Окремо була [розташована] дзвіниця і там же було помешкання для дзвонаря або попа. Церква була огороджена гарною металевою огорожею і там же був невеликий садок. Загалом, було досить гарне оточення. Далі від церкви на захід йшла вулиця, один ряд хат. Їх там було не так і багато, можливо десятка два-три. Земля там була добра, і у всіх були чудові сади. Ця вулиця отримала назву Театральної, коли побудували театр. А справа була в тому, що десь в 1934-35 роках у нас в країні пішло огульне руйнування церковних обрядів і церков. І тоді церкву дощенту зруйнували. Однак треба було запропонувати щось нове, якось зайняти людей на дозвіллі. І тоді вирішили побудувати театр. Він розташовувався прямо проти церкви точно на південь, тобто займав земельну ділянку від вулиці Театральної до вулиці Кірова».

«…бабуся мене міцно тримає за руку, ще люди йдуть попереду і позаду - все поспішають до церкви. Йти досить далеко - церква розташовується на іншому кінці села, біля маєтку Обрама. Підходимо до церкви. Я з трепетом в напівтемряві розглядаю все навкруги. Саму церкву я не можу роздивитися, адже ще напівтемрява, але запам’яталася якась сувора біла споруда. Навколо церкви металевий паркан на кам’яних стовпчиках. Візерунок огорожі дуже гарний. Це я розглянув досить добре, адже огорожа була набагато нижчою від церкви, купол якої ховався в ранковій темряві.

Біля церкви теж багато людей. Чути розмови напівпошепки, кожен про щось хвалиться. Тут багато бабусиних знайомих, але відчувається якась напруженість - колективізація ще свіжа в пам’яті. У самій церкві горять якісь вогники, звідти чутно тихий спів. Кілька разів поміж людьми проходить диякон. Він про щось говорить з людьми, на щось відповідає, роздає свічки. Ми з бабусею теж взяли по одній свічці. Інші люди беруть і більше. Для мене вся ця обстановка якась таємничо-урочиста. Потім відкриваються ворота, і ми заходимо з усім людським потоком до церкви. Там так само напівтемрява, горять окремі свічки, десь тихо співає хор. Люди всі шикуються в центрі церкви. Я тільки й запам’ятав, як всі одягнені дуже строго, більшість в чорно-білому одязі. Попереду якісь підмостки - підвищення. Бабуся каже, що там батюшка. Потім через деякий час знову з’являється диякон, щось голосить, підспівує якусь молитву. Чути, як люди кидають дрібну монетку в якийсь таз, що стоїть посеред церкви. Ми з бабусею теж щось кидаємо. Потім диякон підходить до нас і щось записує, і розмовляє з бабусею. Як потім я зрозумів, це записували всіх, хто вперше причащаються. Я навкруги розглядаюся і почуття у мене таке, ніби я десь на небесах. Це [відчуття] створюється всім оздобленням в церкві і різними малюнками на тему раю і пекла. Потім вийшов батюшка, він одягнений вже в позолочений одяг (ризи) і почав читати якісь проповіді. Періодично люди стають на коліна і б’ють поклони. Хор співає сильніше і сильніше, потім знову все входить в спокійне русло».

«Ранньою весною 1935 року або навіть пізньої осені 1934 року в Солоному зачинили церкву і почали її розбирати. Я тільки пам’ятаю, як було холодно і брудно, коли до будинку Жиженка, де щойно оселився Залужний, привезли багато дошок від розібраної церкви. Дошки були довгі, оброблені в шпунт і з одного боку пофарбовані білою фарбою. З цих дошок спорудили паркан на садибі Жиженка і він кілька років вражав усіх своєю білизною і наводив на сумні думки всіх вірян. Таких парканів в Солоному було багато і це спричиняло злостиві глузування над владою, що вони, окрім заборів з церкви, не придумали нічого більш путнього зробити. Потім вже десь в 1938-39 році ці паркани хтось розпорядився зняти і влаштували паркани із звичайного лісу».

«Десь ранньою весною 1935 року я був вдруге хрещений. Але цей акт відбувався вже не в церкві, яка була закрита, а в звичайній селянській хаті, куди піп перебрався з усім своїм церковним начинням і здійснював богослужіння й інші обряди».


У статті використані матеріали сімейного архіву Моцних-Строменко, газети «Катеринославські єпархіальні відомості» за 1867-1917 роки, стаття Володимира Нікольського «Православне духовенство Донеччини, репресоване у 1920-х-1950 х роках», Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького, Довідкові книги Катеринославської єпархії за 1908 і 1913 роки, історико-краєзнавчий нарис «Етюди про старе місто», консультації краєзнавця з Донеччини Луковенка Сергія Пантелійовича.

Ірина

КОНОВЕЦЬ-ПОПЛАВСЬКА,

громадський кореспондент,

краєзнавець

35 перегляд0 коментар

Останні пости

Дивитися всі

ЕПОХА МОЦНИХ – СТРОМЕНКО

Закінчення. Початок у №№ 25-29 ц.р. Вчені займалися наукою, іноді провадили науково-практичні експедиції. Так 9–13 вересня 1942 року під керівництвом Архангельського науковці Зубенко, Моцний, Мороз

ЕПОХА МОЦНИХ – СТРОМЕНКО

Продовження. Початок у №№ 25-28 ц.р. У вересні 1930 року Василя Михайловича направили до Північно-Кавказького краю секретарем Сальського РК ВЛКСМ, а слідом - в радгосп «Гігант» (це перший зерновий рад