• Olena Reynat

Духм’яний аромат гіркого полину

Середина літа. Пора шкільних канікул у малюків, відпусток для дорослих. Хоча трапляються і несподівані варіанти.

Керівник запитує у підлеглого:

- Холодне пиво, квас полюбляєш?

- А кому ж це не подобається?!

- Добре, підеш тоді у відпустку… взимку.

Анекдот звичайно, жарт. Бо звикли ми саме влітку погрітися на спекотному сонці поблизу звабливих морських хвиль. Ось і цього року немало односельчан віддало перевагу саме такому варіанту відпочинку. Але багатьох чекало розчарування. Висока температура дала поштовх для розмноження медуз. У засмічену воду стало просто неможливо зайти. А там ще й вітер здійнявся, закаламутив узбережжя і Азовського, і Чорного морів. Не дають продиху комарі у вечірній час.

Хто має закордонний паспорт і відповідну суму грошей, можна б до Анталії зазирнути, щоб відчути справжній сервіс під час відпочинку. Але там інша біда – горять навколо ліси.


Свою коротку відпустку використав по іншому - для відвідин маленької батьківщини, якою є селище Новопокровка. І скоріше за все не помилився. Бо спогади від цієї поїздки і по сьогодні лоскочуть душу.

Вже на початку шляху зустрілися радісні зміни. Колишній аварійний міст у вибалку за Солоним практично готовий до здачі в подальшу експлуатацію. Вірилося, що колись його таки відремонтують. Проте вийшло навіть швидше, аніж очікувалося.

Відрізок дороги між Пшеничним і Новопокровкою також полатали шляховики. Покриття не ідеальне, але добротне.

В селищі підвернув до цвинтаря. Це вже звичний маршрут. Поглянути, який вигляд мають усі 11 могилок, де знайшла спочинок рідня. Навколишня територія дихає тишею, характерними пахощами різнотрав’я. Від дороги бур’яни піднялися після рясних дощів. Проте на могильних плитах чисто, вони навесні ретельно прибиралися до поминальних днів.

Ось на вуглу кладовища похований мій дід Марусич Іван Васильович, світла йому пам’ять. Був скрупульозним бухгалтером у місцевому колгоспі, багато разів обирався депутатом сільської ради. Дуже переймався громадськими справами. Наприклад, вносив пропозиції щодо виділення землі під новий цвинтар та впорядкування його старої території. Але коли таке рішення врешті-решт прийняли, після тяжкої хвороби і неминучого її фіналу фронтовик висловив бажання бути похованим біля рідні. Це Портянкін Андрій Васильович, далі – його дружина Лукерія Тимофіївна. Вони родом з далекої Калузької губернії ще царської Росії, є частиною коріння генеалогічного древа нашої сім’ї.


Коли не стало обох батьків, хату в Новопокровці довелося продати. Але є до кого пригорнутися в селищі. Сім’я Євчунів завжди виявляє радушшя до гостей. А тут же ще й рідня!

Ігор Васильович з’явився вдома кілька днів тому. Сержант зараз служить за контрактом у Збройних силах України, був саме у відрядженні на Донбасі. Після проведеної ротації командування військового підрозділу дало йому кілька днів перепочинку від служби. І цьому неабияк рада Любов Євгенівна. Не знає, куди й посадовити чоловіка. Але той рішуче бере на себе частину турбот по домашньому господарству. Треба ж допомогти дружині, поки вдома. Бо далі знову очікує дорога.

За традицією підсіли до обіднього столу. Відкрили банку тушкованої свинини, нарізали свіжу цибулину, окраєць сірого хліба, підняли чарчину за душі померлих рідних і близьких – Ткачука Степана Григоровича і Віру Іванівну, Марусич Агафію Андріївну, Красьоху Анастасію Євдокимівну, Новака Євгенія Євстахійовича.

А потім неспішно потекла розмова про життя-буття. Не обминули і тему Донбасу. Як там, неспокійно?

- І що ті росіяни забули на нашій землі? – дивується сержант. – У самих в країні проблем вистачає. Так ні, лізуть у чужу хату зі зброєю. Якщо мати таких «братів» - і ворогів не потрібно.

Підходить дружина, обнімає чоловіка за плече.

- Треба корову напувати, та й доїти вже час. Сходимо?

- Єсть! – коротко козиряє по армійські сержант.

Набрали господарі у дорогу два відра води, ще й 5-літрову баклажку. Спека надворі. Але про неї забуваєш, як доходимо до балки. Тут пройшло дитинство. У іграх, забавах. Як і колись, щемко запахло полином. Його аромат не зрівняти з найкращими парфумами. Росте по коліно деревій, дикоростучі трави. Все таке знайоме і рідне.

У вибалку люди загатили невеличкий ставочок, щоб було чим худобу напувати у літню спеку, обсадили гребельку вербами. Справжній тобі оазис серед степу. Але цього року обміліло плесо.

Трішки вище знаходиться колодязь, який і по сьогодні дає спраглим прохолодну воду. Ось тільки його верх не закривається, туди може потрапити сміття. А раніше ж все було по-господарськи.

Доводилося з колодязя і самому носити питну воду для сім’ї. Це було обов’язком. Відстань далеченька, відерні дужки ріжуть пальці. І газету підкладав, і ганчірку - не допомагає. Придивився до односельчан. А ті носять воду за допомогою коромисла. Довелося і самому оволодіти цією технікою носіння води. Зручно! Щоб не розхлюпувати її по дорозі – почав кидати зверху велике листя лопухів. А потім батько зробив дерев’яні кружальця. І як тільки швидко пролетів невпинний час!

За вибалком колись була плотня, кузня. Далі тік з ваговою, складські приміщення. Працювала АВМ, розносячи смачні запахи вітамінного борошна над селом. Тепер тільки залишки асфальту нагадують про колишні ритми колгоспного життя.


Аж ось і наша Квітка подає голос, почула розумна тварини своїх господарів. Жадібно цмулить воду, не забуваючи при цьому відганяти хвостом надоїдливу мушню. Почав допомагати корівці у цій справі. І вона все зрозуміла, вдячно лизнула шершавим язиком долоню. Незабутні спогади єднання з природою, спілкування з її тваринним світом. Далеке море тут просто відпочиває.

Перші цівки гарячого пахучого молока зашуміли у дійниці. Такі знайомі звуки з колишніх років. Любов Євгенівна простягнула відро. Мовляв, спробуй. Яка смакота! Це вам не пиво і не квас на морському пляжі. Піниться на губах, солодкими цівками стікає по підборіддю.


А потім ми з Ігорем відвідали ставок. Був час, коли його плесо обміліло, стало, що називається, горобцю по коліно. Тільки дбайливі активісти селища здійснили ремонт щитів на греблі, підняли рівень води. Купатися в ній – прекрасно. Півтори години і плавали, і занурювалися у теплу, дивовижно чисту стихію. Навіть пальці побабіли. Та й завели красиву пісню «Чорноморець матінко, чорноморець…». Аж притихло село, слухаючи красиву мелодію. Це згодом прокоментувало подружжя Петрушиних:

- Поспівайте ще. Так не вистачає сьогодні гарної пісні для душі.

Зустрілася однокласниця Любов Трошина (нині Андрєєва) з чоловіком Василем. Теж гарне спілкування, спогади минулого. Відпочиває душа, коли справді вдома знаходиться.


Коли у надвечір’я завернули вже після подорожі рідними стежками до оселі Євчунів, побачили відблиски зварювального апарату. Це молодший син Рома взявся за справу, лагодить решітку на дверях конюшні. Хлопець закінчив лише 9 класів, але має господарський хист. І це не може не радувати батьків.

Микола ТКАЧУК, журналіст

12 перегляд0 коментар

Останні пости

Дивитися всі