ЗЕМЛЮ ЛЮБИТИ, МОВ МАТІР СВОЮ

Коли доводиться з болем говорити про цю балку нашого дитинства, мене не розуміють, мовляв є так багато інших в Україні проблем. Тому я довго міркувала, писати мені до нашої ройонки чи ні. А так хочеться викласти свій біль.


Моє дитинство - опісля війни. Ми, діти, завжди любили гуляти у балці, що перетинала вулицю Кірова. Для нас вона здавалася нескінченною, пахучою, бо було тут безліч квітів: м’ята, чебрець, барвінок, шовковиста нрава, простиралися жовтаві, ніби дзвіночки, квіточки... Ми годинами проводили там власне дозвілля.

Я так любила лежати серед цих пахощів, слухати шелест легкого теплого вітерця і спів птахів, дивитися в небо, де поважно плили білі гарні хмаринки... Пам’ятаю, як гірко плакала, коли зловила ящірку, а в руці залишився лише хвостик. Тоді ще не знала, що ящірки мають здібність, тікаючи віддавати свій хвостик ворогу. Потім у неї відростав новий.

Там, де починалася балка, був колодязь, у якому була джерельна вода. Всі ходили сюди на водопій. Було лише декілька таких колодязів на все селище. А в кінці балки, у її верхівці, було джерело з холодною чистою водою. Дітвора оберігала його, прочищала після дощу, обкладала камінцями. На все життя я отримала психологічну травму тут, у балці.

Ми любили грати у схованки, от я і залізла у печеру, де люди брали гарну жовту глину. А друзі мої пробігли по верху... і все. Дякую Господу і тому чоловікові, що мене відкопав... Але відтоді і по цей час, я маю страх замкнутого простору і цілковитої темряви. А нещодавно довелося йти у справах поруч із балкою. Я була вражена! Ні, була приголомшена. Люди звозять сюди весь мотлох. Навіть не можу писати слово «люди», бо хіба це так? Нова вулиця перетнула балку з обох боків і йде знищення яру, який дала нам природа. В колодязь укинули якусь тварину. Джерело давно засипали сміттям...

Люди! Що з вами сталося? Ви народжуєтеся на іншій планеті? Куди не поглянь – кругом бруд. Що робиться навколо колишнього управління сільського господарства? Що у вікна не бридко дивитися? Це не поодинокий приклад. Наше гарне селище потопає у смітті. Народе мій, озирнися! Ми ж хочемо жити в гарній цивілізованій країні. І будувати повинні її ми самі, в першу чергу навколо себе, коло своєї господи, своєї вулиці, свого селища. Тут жити нам, нашим дітям, онукам. Мені прикро це писати, та, на жаль, я, певно, нескоро побачу чисту країну – свою Україну, що буде буяти квітами, миром та доброзичливістю поміж людей... Та вірю, що так буде, бо ми, українці, - трудолюбиві, талановиті, з доброю душею і щирою вдачею.

Світлана ФЕНЮК, с-ще Солоне


32 перегляд0 коментар

Останні пости

Дивитися всі