• Olena Reynat

З ЧИМ ЙДЕМО ДО ОБЕЛІСКІВ В СЕРЦІ

І тут знову має повернутися чувилинська тематика. На це, беззаперечно, є всі підстави. В минулому номері газети повідомлялося, що читачів чекає нова історія, а точніше розповідь про те, що ж то за голубі цяточки видніються з висоти чувилинських круч.

…Долею 82-річної Борщової Ніни Іванівни стало село Чувилине. Лише в 1974 році перебралася до Солоного з відомих усім причин – територія перейшла в розпорядження сусіднього району. До речі, Ніна Іванівна племінниця Кузьми Яковича Терентьєва, життя якого розстріляла війна. Це на його честь названа одна з вулиць Солоного. Живе сама. Це ніби так і одночасно – не зовсім. Адже разом з нею живе її нестаріюча пам’ять. Під час зустрічі з Ніною Іванівною почув незабутнє: «Там, в Чувилиному, на кладовищі захоронено вісім вояків». І цього виявилося досить, аби вирушити туди і побувати біля їхніх могил.


По дорозі в село згадався один цікавий епізод, який почув від цієї жінки. Була тоді ще немовлям, коли німці вдерлися до їхньої хати. Один з « ісполнітєлів» Гітлера почав наближатися до маленької Ніночки. Бабуся Мотрона тоді викрикнула: «Не підходь!» Але німець все-таки підійшов і простягнув дівчинці цукерку. А потім з усієї сили вдарив кулак об кулак і пробелькотів бабусі два зрозумілі їй слова: «Гітлер – Сталін». Цим він спромігся відобразити реальну картину, що відбулося: два вороги народів спіткнулися лобами і розпочали війну. Лише пізніше бабуся дізналася, що між ними не було ніякої різниці. А в тому жесті і тих двох словах вона тоді побачила іскру доброго, непередбаченого, від чого на обличчі старенької з’явилося запитання: «Невже це німець?»

Можливо ці спогади й продовжувалися б, але переді мною вдалині завиднілися оті згадані вже голубі цяточки. Це і було оте далеченьке від села кладовище, до якого дістатися не так вже і легко. В одному місці, де вдалося очерета перетнути, на підйомі з балки побачив звабливу молоду яблуньку з неймовірно рясними, великими плодами. Їх, мабуть, ніхто і не збирався обривати. Ніби чекали мого приїзду. Такий «сюрприз» не передбачав. Та все-таки десятка півтора тих яблук розмістив по всіх кишенях. Та не надовго. Колі ті голубі цяточки постали переді мною обелісками з червоними зірочками, руки знову потягнулися до кишень. Спочатку по яблучку, а потім по кілька червоних плодів шипшини поклав до кожної могилки. Останні – були схожі на краплі крові, яку пролили ці воїни-визволителі. Адже саме такої осінньої пори йшло визволення району.

Вісім могилок, вісім обелісків, лише один безіменний. А хто ж ті сім? Це рядові Бугаков Василь, Святовський Тимофій, Урінов Холмат, Синицький Семен, Сосницький Василь, гвардії старший лейтенант Сало Павло, старший сержант Лепешкін Іван. Дні, місяць, рік їхньої смерті промовисто оповідають за яких обставин обірвалося життя кожного.

Осінь. 1943 рік. Поранення. Госпіталь. Кладовище. Пам’ять. За словами Ніни Іванівни, під час війни клуб в селі пристосували під госпіталь. Ось чому, мабуть, не на полі бою загинули ці бійці, а саме в цьому госпіталі після тяжких поранень. Тому і похоронені один біля одного. Ще живими вони і не сподівалися, коли вирвалися із пекла бою, що передчасно підуть з життя, опиняться в землі, яка на той час теж почувалася зболено, зранено. А ще – це була та земля, яку ворог хотів зробити своєю власністю, це був той український чорнозем, який почали вагонами вивозити до Німеччини.

Чи дізналася хоча б одна мати, де могила сина? Мабуть, жодна так і не схилилася над нею. А ті, хто підходить до безіменної могили, в душі обов’язково запитує: «Яке ж твоє прізвище, солдатику, скажи…» Про нього, як і про інших, не стомлюється розповідати лише ковил-трава, якою покрилися майже всі чувилинські балки.

Таємниче, загадково, вічно. Тут, на кладовищі, завжди саме так. Тут неначе душі розмовляють між собою мовою вічності. А ті вісім обелісків спонукали до невимушених роздумів. Бачив за своє життя багато прекрасних меморіалів загиблим воїнам, пам’ятників на могилах. Але ті обеліски в степу дали можливість глибше з’ясувати, хто ти є, чого б хотів побажати нащадкам. Ніби вперше відчув саме тут, як душа ніби застигла на якусь мить. Це нагадувало урок, де вчителем була Пам’ять, яка знову нагадала: не мовчіть про тих, хто своїм життям захистив життя наше. Звичайно, якщо в людини душа закрита на замок, то їй не до цих роздумів. Пам’ять про загиблих в таких просто десь блукає.


Не зміг на цьому кладовищі відштовхнути від себе і таку думку. Всі ми знаємо, що війна з Росією триває вже довше ніж Друга світова. І від багатьох сьогодні чути, що ми вже втомилися від неї, бо не бачать цій війні кінця. Так заявляти – означає здатися. А це тому, що в нас, на жаль, вистачає лжепатріотів, зрадників. В цій ситуації особливо повинна розібратися молодь, якій треба донести – вона господар майбутнього. Бо якщо потрапимо Росії в рабство, то всьому кінець. Наші вороги хочуть зробити нас рабами. Тільки раби – не ми. Це вони раби ненависті і зла. Відповідно до цього треба мати нове ставлення до дійсності.

Дуже вдячний Ніні Іванівні (на знімку), яка своїми спогадами розпалила в серці так необхідне для людини чуття, яке ми називаємо просто Пам’ять, без якої не можна жити, виживати і перемагати. А поки що мир і спокій нам тільки сниться. Тому, мабуть, дорога додому хоча і була добротною, та все ж чомусь видалася сумовитою.


18 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі