КВІТИ ЇЇ ЖИТТЯ Або «Чому про неї пишу знов...»

Григорій ПЕТРЕНКО, громадський кореспондент



Спочатку саме підзаголовок намагався потрапити на місце заголовка. Та переважив, як бачите, інший. Чому? Читайте далі - дізнаєтеся. Тож про що писав про неї вперше?.. 1998 рік. Одного липневого ранку заходжу в набірний цех районної друкарні, а там бачу, стоїть повне відро з квітами. Кому? - здогадатися було легко, бо на весь цех працювала одна Таня Олійник. Десять років тому її тепло зустріли в колективі. Та й було за що. на її рахунку близько тисячі зверстаних сторінок газети «ВПЕРЕД». Інколи вдавала себе ніби байдужою, а в душі завжди плекала думку: «Вийшла б газета вчасно». Надійна, небагатослівна, терпелива, спокійна - такою вона була шістнадцять років в друкарні. Такою вона сьогодні залишається в Солонянській райлікарні, де працює оператором комп’ютерного набору - і там 16 літ. Що ж змусило мене знову через двадцять два роки назвати це ім’я в газеті? ...Квітневий «короновірусний» день вже вигравав своїми барвами, яскраво світило сонце привертали увагу розчервонілі тюльпани. Над садами роїлися захмелілі від перших обльотів бджоли, шукаючи вишневого цвіту... А я розшукував в Солоному по вулиці Усенка дім, в якому проживала багатодітна родина Голембовської Тетяни Володимирівни. Це була саме та Олійник Таня, про яку я вже загадував. Про що ж я тут дізнався і що побачив за два дні відвідин? ...Все складалося у молодої жінки ніби й добре. Вийшла заміж. Жила в очікуванні первістка. Але в житті не так інколи буває, як у казці. А без дітей і життя – не життя. Вирішило молоде подружжя звернутися до служби у справах дітей, де йому запропонували осиротілого дев’ятирічного Максима. Влітку 2015 року він уперше переступив поріг нового місця проживання. Голембовські, ніби надолужуючи втрачене, віддавали і робили все для того, щоб хлоп’я не відчувало себе тут чужим. Все це помічав і Максимко, це зворушувало його, турбота рухала юну душу до повноцінного життя. Не була байдужою в цій ситуації і собачка Джасі, яка в певній мірі проганяла від хлопчини почуття самотності. Не довелося довго чекати Тетяні Володимирівні того моменту, коли її вперше назвали мамою. З батьком Максим теж знаходив взаєморозуміння. Про це нагадують і чотири яблуньки, які посадили разом. Чому нагадують? А тому що татусь раптово помер і залишився Максим з мамою.Тягар самітництва довелося 46-річній жінці нести на собі. А ще стала помічати як в Максима вже не так щасливо виблискували оченята. Не стала більше шукати овдовіла жінка дужі плечі, на які можна було б перекласти частину нелегкої ноші. Вирішила влаштувати дальшу свою долю характером, терпінням душею, серцем,переконанням. - Ти б хотів, Максиме, щоб у тебе з’явився братик або сестричка? - запитала одного разу мама. Хлопець дав згоду, яка і штовхнула Тетяну Володимирівну знову звернутися до служби у справках дітей. Вона знала на що йшла, не побоялася, бо на власні очі побачила, як сирітство багато чого позбавляє дитину. Круглими сиротами були 11-річній Олександр і 13-річна Діана. Рідні братик і сестричка за своє коротке життя встигли всього набачитися. І коли дізналися, що їх хоче взяти до себе в сім’ю зовсім чужа жінка, це їх насторожило, і одночасно, не приховували свого справжнього радісного вибуху в душі. - Не лише щасливою відчувала в ту мить і я себе. Мені здалося тоді, що вже ніяка сила не вирве з душі віру в те, що це мої рідні діти, - мовила після короткої паузи в розмові Тетяна Володимирівна. За цими словами встиг помітити її і трішки веселою, і трішки сумною, і без перебільшення - героїчною. Чому так інколи виходить, що чужа людина краще тебе розуміє, ніж рідна? Чому сімейна форма облаштування дітей-сиріт ще рідкість? Ці та інші запитання продовжують залишатися в тіні. Своїм по-справжньому вродливим серцем Тетяна Володимирівна довела - якщо в людини є добро в душі, то воно покажеться. І вона знову робить сміливий вчинок. В її сім’ї з’являється ще один хлопчина, від якого в розмові почув: «Не та мати, що народила, а та, яка виростила, виховала». Надмірне хвилювання і нервове збудження не дало йому можливості з’явитися на цьому фотознімку. Але саме від нього, частіше від інших, чулося слово «мама». Мама, яка не носила жодного з чотирьох під серцем, не народжувала, не чула їхнього першого дитячого крику, не годувала їх з ложечки, стала для них найріднішою, найближчою, єдиною. Особливо з великою увагою дослухався до того, що мовила Діана: - Я від мами переймаю все, що помічаю кращого. На кухні я завжди поруч. Навчилася готувати майже все. Особливо вдається мені український борщ. Коли мама з поважних причин відлучається, «мамою» стаю я. Зберігаю зі всіма добрі стосунки, взаємоповагу. Будь-яке непорозуміння припиняється через 15-20 хв. Всі ми приучені до дисципліни, до дотримання режиму дня. Наводимо лад в кімнатах, і на подвір’ї завжди всі разом. В школі навчаємося добре, всі четверо любимо займатися спортом. Я люблю грати у волейбол. Незабаром школа мені помахає хустинкою. Мрію стати медсестричкою...» Обвівши усіх поглядом не перший раз, я знову бачив повноцінних, гарних, усміхнених дітей, слова і дії яких говорили про те, що вони, ніби вже всі дорослі. Я бачив дружній колектив, бачив одне ціле, одну міцну сім’ю. Бачив справжній «букет квітів», де кожна «квітка» зі своїм характером, уподобаннями. Не можна було не помітити у вітальні блиск медалей, зароблених Максимом і Олександром. Це результат їхніх зусиль на футбольному полі. Саме їх ви і бачите на іншому фото, на якому помітно, що відомий, талановитий футболіст, гравець збірної України, а нині тренер збірної молодіжної країни Руслан Ротань, задоволений грою. Коли вже збирався покидати цей привітний дім, хвостиком закрутила Джасі, у відкриті двері зайшла киця Дуся до своїх «діток», цікавість розібрала і папужку, який вилетів з кімнати і сів на клітку, гучніше зазвучав і хор малесеньких курчат, які вже одягалися в пір’ячко... Не хотілося покидати цей захоплюючий світ вражень. На таку щасливу розв’язку цієї зустрічі годі було й чекати.

13 перегляд0 коментар

Останні пости

Дивитися всі