Ланцюжок людського роду

Наприкінці минулого року в газеті «Вперед» було надруковано матеріал на фотоконкурс «Історія старого фото» з села Олександропіль. Його авторка – Козюк Людмила Іванівна, яка працює діловодом місцевої сільської ради. Під час перегляду домашнього архіву знайшла старі фотокартки. На одній з них виявила бабусю свого чоловіка – Холодну Тетяну Петрівну. Про інших жінок у колгоспному саду, яких зафіксував об’єктив фотоапарату, мало що може розповісти. Ось і звернулася до читачів: можливо хтось упізнає своїх бабусь, просто знайомих людей? В них було непросте життя, напевне мріяли про щасливе майбутнє, благополуччя дітей і вже наступних поколінь онуків, правнуків.

Фото неабияк схвилювало. Бо на ньому одразу ж побачив обличчя рідненької бабусі Марусич Агафії Андріївни, 1909 року народження. Вона сидить у другому ряду крайня справа. Про існування такого знімку в сім’ї ніхто й гадки не мав. Як і про обставини фотофіксації моменту людського життя.

А тепер детальніше. Очевидно, що пізня осінь щедро всипала землю дорідними яблуками. Багато їх залишилося і на деревах. Ось чому колгоспний бригадир підняв жіноцтво на збирання врожаю. Тільки сад цей знаходився не в Олександрополі, як вважає Л.І.Козюк, а на Новоселянці. Так називали західну територію селища Новопокровки. Або ще – бригада №4.

Сад було закладено на горі поблизу старих скіфських могил. Поруч дорога, яка веде до Чумаків сусіднього Томаківського району. Хтось дуже грамотно у колгоспі організував садівництво. О будь-якій порі сад давав врожай. Навесні щедро родили черешні «Майка» та «Валерій Чкалов», потім яблука білого наливу, сливи, груші. Були й більш пізні сорти фруктових дерев.

Під час шкільних канікул також ходив у сад на роботу. За відро черешень платили 70 радянських копійок. Але справа виглядала марудною, дуже не розженешся. Доводилося постійно перетягувати з місця на місце драбину. Відомо ж, що найкращі ягоди ростуть на самій верхівці дерева.

Агафії Андріївні випало непросте життя. І найкращі його роки забрав колгосп. Яблука у саду – то ще півбіди. Доводилося постійно, разом з іншими жінками, працювати у ланці. В степ вирушали дуже рано, поки не дошкуляє літня спека. А перед цим встигала подоїти корову і відігнати її до череди, попорати свиней, насипати курям зерно у загорожу, приготувати сніданок.

Куди ж подіти доньку, мою маму Віру Іванівну? Ясел, дитсадка тоді ще просто не існувало. Обмотувала її навколо пояса своєрідним ошийником, щоб нікуди не забігла. А потім прив’язувала до стовбура вишні, листя якої утворювали тінь. У чугунок наливала питної води, ставила кружку і клала окраєць хліба.

Обідньої пори стрімголов, з усіх ніг мчалася додому, щоб перевірити, чи все там гаразд. Серце завжди було не на місці, переживала за дитиною. Кинути ж оту трикляту роботу не було можливості. Час такий був.

Дідусь Марусич Іван Васильович працював бухгалтером у місцевому колгоспі імені Кірова. Після укрупнення господарство стало носити ім’я Карла Маркса. Учасник двох воєн – «фінської» і «германської». Звільняв Будапешт, Прагу, за які мав відповідні нагороди. А ще - медаль «За відвагу».

«Дуже порядна і чесна людина», - говорили про нього односельчани. Не один раз обирався депутатом сільської ради. Часто засиджувався ночами над рахівницею, щоб звести бухгалтерський баланс. Йому бувало радили: «Взяли б ви собі, Іване Васильовичу, помічників». А той міркував як справжній господар: «Щоб спідниці чи штани протирали на стільцях? У колгоспі багато іншої невідкладної роботи, людей не вистачає».

Подружжя Марусичів прожило, тим не менш, щасливе життя, у злагоді, взаєморозумінні. Подумали про майбутнє доньки, яку віддали на навчання до Дніпропетровська. У єврейській сім’ї за окрему платню пізнавала ази професії швеї. І згодом стала неперевершеною майстринею, як тоді говорили – модисткою. За послугами зверталися жінки чи не з усього колишнього Новопокровського, а згодом і Солонянського районів.

Якось з’явилася ідея створити генеалогічне древо власного роду. Від Агафії Андріївни ланцюжок потягнувся до Портянкіних Андрія Васильовича та Лукерії Тимофіївни. Але далі цей слід загубився на території колишньої Калузької губернії. У дитячому віці бабцю возили в гості до рідні. Дорога дальня, добиралися пароплавом по великій річці. Напевне, що це була Волга. Відтоді з острахом ставилася до водної стихії. Говорила приблизно так: «Вогонь можна водою загасити. А ось саму воду..?»

Влітку під час шкільних канікул завжди кортіло потайки збігати на ставок і покупатися. Цей крок Агафія Андріївна не схвалювала, намагалася його упередити: «Не ходи, бо як втопишся – і додому не вертайся…»

Агафія Андріївна Марусич була світлою людиною, мудрою, розсудливою, доброю. Біля неї завжди гуртувалося жіноцтво з вулиці. Інколи допізна засиджувалися на широкій лаві біля нашого колодязя, ділилися новинами життя, спогадами. А свою старшу подругу сусідки називали просто – баба Гаша.

Її душа відлетіла у вічність на велике християнське свято – Вознесіння Господнє. Кажуть, що таке треба заслужити добрими діяннями за життя.

І ще про одну історію хочеться розповісти. Вона має аж трішки містичний характер. Якось захворіла мама, дошкуляли їй болі у шлунку. Попереднє обстеження у ренгенкабінеті дало дуже невтішні результати. Стали готуватися до складної і непередбачуваної операції. Несподівано приходить їй сновидіння. Нібито бачить живою-здоровою свою маму Агафію Андріївну. Сидить та на лаві біля воріт, спілкується з жінками. Згодом прощається і йде напрямки до сільського цвинтаря. Мама намагається наздогнати, але чує заперечення: «Тобі ще рано зі мною, не прийшов час…»

Досвідчений хірург Василь Павлович Шапошник розпочав операцію і несподівано з’ясував, що має справу із звичайною виразкою шлунку. А йому ж було запропоновано інший варіант. Ось так, нібито із потойбічного світу, «баба Гаша» нагадала про себе добротою, вселила надію у життя близької їй людини. А мама після цього ще прожила не один щасливий рік.

Нарешті про людей, які на фото. Тут дуже багато знайомих облич, які виглядають відповідно до часу неабияк молодо. У першому ряду зліва прилягла на землі Новак Марія Михайлівна, яка і по цей день проживає у Новопокровці. Стоїть рідна тітка Ткачук Галина Григорівна. Майже біля неї сидить Ткачук Тетяна Дормидонтівна. Це вже дружина рідного дядька Федора Григоровича.

Ось Федосова, Азарова, Моргун. Ім’я та по батькові цих людей не збереглися у пам’яті. Але їх має знати своя рідня, яка продовжує ланцюжок людського роду.


Микола ТКАЧУК, відповідальний редактор,

член НСЖУ


31 перегляд0 коментар

Останні пости

Дивитися всі