Могила Зажури і Хрест Скорботи нагадують про трагічні події Голодомору 1932-33 років

Цьому передувала клопітка робота учнів місцевої середньої школи, які збирали дані про жертви геноциду над українським народом. У районній газеті «Вперед» було відрито рубрику – «Голод-33».

Вперта дискусія точилася над самою доцільністю встановлення Хреста та вибору місця. Товариство наполягало розмістити трагічний знак в центрі селища біля Меморіалу. Але зустріло серйозний спротив заідеологізованих депутатів. Окремі навіть заперечували штучність створеного голоду. І дуже ображалися, коли у цьому лихові звинувачували партію комуністів.

Але давайте про саму подію. Ще задовго до опівдня (а саме на 12-у годину було дозволено проведення мітингу) сюди почали сходитися мешканці райцентру і навколишніх сіл. З квітами і хлібом, вузликами землі. Адже інші кладовища, на яких хоронили жертв голоду, виявилися зруйнованими, місцеві вандали перетворили їх на смітники. За свідченням очевидців, більшість померлих ховали де могли, а інколи взагалі не хоронили. Ось яким трагічним був той час!

Перед людьми постає Зажур Могила, насипана зусиллями членів Товариства української мови, учнів 23-25 груп Солонянського професійно-технічного училища. Вона оздоблена квітами, серед яких переважають чорнобривці.

Високий дубовий хрест, на якому вирізано колосок, а в кожному зерняткові молячі руки, які вгорі складено у останньому скорботному проханні. На Хресті викарбувано слова: «Жертвам голоду на Солонянщині - 1932-33 роки». Саме простота пам’ятника закликає до скорботи і пам’яті. Мабуть вперше на мітингу з’являється прапор синьо-жовтого кольору. Він ще не є державним символом, але в руках активістів приспущений у скорботі. До огорожі прикріплено й інші прапори – червоного та червоно-синього відтінку. Вони без господарів, ніби соромляться своєї присутності. Хоча чиновного партійного люду на мітингу досить багато.

Закінчення.

Початок на 1 с.

Голова виконкому селищної ради Михайло Копейко звертається до присутніх із коротким вступним словом, оголошує хвилину мовчання в пам’ять про тисячі невинно загиблих земляків від голодної смерті. До виступу запрошено голову Товариства української мови Анатолія Сокоринського.

Пораховано, що голод 1932-33 років викосив по Україні сім з половиною мільйонів людей. За цією канцелярською цифрою постають і тисячі наших батьків, матерів, братів і сестер. Зниклі села Зелений Гай і Оленівка, Лоханське і Дніпромихайлівка, спорожнілі вулиці Василівки і Сергіївки, вимираюча рідна українська мова і наш загальний достаток.

І заради чого? Задля куцої і безглуздої теорії комуністичного раю та новітньої форми кріпаччини – колгоспного щастя? Все заради знищення серця нації, її годувальника-селянина.

Ось декілька прикладів про це страхіття. 25 учнів одного класу, батьки яких місцеві, зібрали свідчення про свої родини. Від голоду загинуло 107 осіб, імена яких відомі. Пенсіонер Бабенко розповідає, як рідну матір закопав у землю, і брата. А інших померлих знесилені люди просто стягували до кладовища у селі Василівка. Ходили чутки про канібалізм, до якого доводив людей лютий голод.

Виступає на мітингу перший секретар райкому комсомолу Мулько Анатолій. Він пояснює людям, що комуністи у голодоморі не винні. Мовляв, вони й самі немало постраждали під час репресій влади Сталіна. Але це викликало тільки обурення в натовпі. Добре відомо, хто не лише успішно пережив голодні роки, а ще й нажився на цьому. Підступна влада спочатку знищувала голодною смертю свій народ, а потім «з’їла» і виконавців геноциду.

Залунали гнівні слова осуду КПРС і КПУ з вуст пенсіонера, секретаря УРП Петра Розумного, голови Січеславської крайової ради Руху Івана Шулика, Ігоря Копоієнка, Петра Гаркуші. Внесено пропозицію про відшкодування тих втрат, які понесла Україна від голоду, у розмірі 500 мільярдів ще радянських карбованців. І це має зробити КПРС і уряд Союзу.

Священик УАПЦ з Дніпропетровська отець Олександр відправив панахиду і освятив Могилу Зажури та Хрест Скорботи. Ці символи є поверненням пам’яті, кличуть до співчуття і очищення.

Учасники мітингу прийняли резолюцію, текст якої зберігся в архіві. Його варто оприлюднити сьогодні. Треба знати той час, коли при владі ще була комуністична партія. Але люди не злякалися озвучити перед нею свої думки і вимоги.

«Ми підтримуємо ухвалу міжнародного симпозіуму «Голодомор-33», який відбувся 5-7 серпня 1990 року в м.Києві. Схиляємо у глибокій скорботі голови перед пам’яттю тисяч загиблих і ненароджених на нашій Солонянській землі внаслідок людиноненависницької сталінсько-комуністичної диктатури, яка викликала і планомірно здійснила штучний голод серед населення району в 1932-33 роках. Цим було зруйновано вічний господарський уклад, порушено генетичний фонд, етнічну цілісність народу.

Вважаємо, що Верховна Рада Української СРСР повинна поставити негайно вимогу перед існуючим урядом Радянського Союзу про відшкодування збитків, заподіяних Голодомором-33, а також перед ЦК КПРС як керівним органом правлячої на той час партії.

Ми звертаємося до депутатів сільських рад, громадськості, щоб увіковічнити пам’ять невинно загиблих від голоду на терито

рії рад, у районному музеї, школах створити експозиції по висвітленню цієї трагедії нашого народу.

Підтримуємо справедливу боротьбу студентської молоді, що голодує в Києві, але закликаємо знайти інші демократичні засоби боротьби, аніж жертва своїм життям. Звертаємося до Верховної Ради УРСР не допустити трагічного кінця голодуючих студентів, а прийняти на розгляд документи, які можуть задовольнити вимоги.

Ми вважаємо, що підписання нового союзного договору перекреслює Декларацію про суверенітет і тягне за собою нові голодомори і Чорнобилі».

Ось такий документ. Він став надбанням історії, як і події, що йому передували. Але завдяки цьому було зроблено важливий крок до відновлення справедливості і пам’яті.


Анатолій СОКОРИНСЬКИЙ,

громадський активіст, с-ще Солоне

6 перегляд0 коментар

Останні пости

Дивитися всі