• Olena Reynat

Навіть небо заплакало...

Війна… Скільки болю, сліз, втрат у цьому слові. Ніхто з нас навіть у найстрашнішому сні не міг уявити, що вона прийде в Україну. Але прийшла. Спочатку на Схід нашої Батьківщини, а потім і в кожну домівку. Інколи заплющиш очі і думаєш: це все сон, просто страшний сон. Ось зараз прокинешся і все буде як і завжди. А потім несподіваний дзвінок, страшні слова знову повертають у реальність: «У нас 200-й…»

Чергова сумна звістка накрила своїм чорним крилом Солонянщину…7 квітня, у бою з російським окупантом, загинув гідний син України, воїн-захисник з с.Наталівка Собильський Микола Леонідович. Дуже довго чекали рідні його повернення додому. І лише 20 квітня це нарешті сталося. Повернувся Герой назавжди…

У лютому відзначив своє 50-річчя, мріяв, будував плани. Але війна, що триває вже вісім років, прийшла і в його дім, в дім кожного з нас. Ось і вирішив добровільцем піти в армію, аби захистити спокій дружини, трьох донечок, онучечки, рідних, земляків, всієї України.


Тихий, спокійний, мудрий чоловік, з великим серцем. Його зустрічали всім селом, стоячи на колінах, встеленою квітами дорогою. Тільки но під’їхали до рідної домівки Миколи Леонідовича, несподівано пішов сильний дощ. З’явилася думка, що не тільки людські серця, а й все плакало навкруги...

А коли вже вийшли з кладовища, засвітило сонечко, ніби промовляючи: воїн не помер, його просто не стало, перетворився на небесного янгола-охоронця. І буде боронити всіх до самої Перемоги разом з іншими загиблими солонянськими Героями.

Не встигли всохнути сльозинки на очах солонянців, як нове страшне повідомлення стало краяти серця: 19 квітня не стало нашого земляка Песоцького Андрія Анатолійовича… Воїн-захисник дістав дуже важкі, несумісні з життям численні осколкові поранення, підірвавшись на ворожій міні, коли його група поверталася з виконання бойового завдання.

Андрій був єдиним сином в родині. Проживав у Дніпрі, але мав свої солонянські коріння. В селі Військовому жили його дідусь з бабусею. Там похована мама, яка померла 14 років тому. Ось чому батько Анатолій разом з нинішньою дружиною Оленою вирішили поховати його поруч з найріднішою людиною…

Коли почалися бойові дії на Сході країни, Андрій одним з перших пішов відстоювати незалежність рідної землі. Через рік повернувся додому. Жив, працював, кохав. Був людиною із золотими руками, щирим серцем. Ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Завжди підтримував своїм веселим, добрим словом. З перших днів повномасштабної війни прийняв для себе рішення знову повернутися у стрій, до своїх побратимів. Трішки не дожив до 43 років. А міг би ще кохати, мріяти, творити добро…

Можливо й повторюся, але скажу: воїн помирає двічі. Вперше - коли зупиняється його серце в бою, за Батьківщину, а ось вдруге – коли втрачається пам’ять про людину та його подвиг. Не забуваймо наших Героїв, пам’ятаймо їх. Вони загинули, аби ми жили. Тож схилимо свої голови у вдячності перед цією пам’яттю.

СЛАВА УКРАЇНІ!

232 перегляди0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі