• Olena Reynat

Невиліковна біль

В ці осінні дні люди згадують тему геноциду єврейського народу. Телебачення, радіо багато говорять про страшну трагедію Бабиного Яру, де фашистами було закатованого тисячі людей. А моє серце кричить і хоче розповісти про інші страшні події, які мало хто згадує і не висвітлює. Ніби й не було подібного жахіття в нашому Солонянському районі. Невже відсутня інформація в архівних документах, музеї?

Піде у вічність старше покоління і ніхто не згадає про те, що я вам розповім. Народилася одразу після війни, багато чого пам’ятаю. І скалічених чоловіків, що повернулися з війни, і недоїдання. Мого однолітка Вітю Попова, який водив свого сліпого батька за руку. Той горів у підбитому танкові, через це втратив зір.


Дорослі і діти докладали всіх зусиль, аби відновити країну, зруйновану фашистами. Були оптимістами, вірили в краще, терпляче чекали грошей, які отримували тільки наприкінці року. Спільно, гуртом відбудовували хати, ходили один до одного в гості. Були дружні і бадьорі. Бо жах на ймення війна проти людства скінчився.

Та пам’ять чипко тримається. Особливо в дитячій голові. Хочу, аби знали всі, що були в Солоному не тільки німці. Ще страшнішими виглядали запроданці-поліцаї із своїх місцевих односельчан. Чомусь про них не говорять, ніби цього явища і не було. А таки було… І їхня жорстокість - страшніша від німців.

Серед них запам’яталася одна тварюка, бо людиною й назвати неможливо - Волощенко Павло. Рідні брати воювали з фашистами на фронті, а він записався у поліцаї. Його боялися, ненавиділи, та зціпивши зуби мовчали. Отримав нелюд наказ від німців зібрати усіх дітей єврейської національності по всьому Солонянському району і знищити. І дотепер болить серце, коли згадую розповідь мами. у якої при цьому текли сльози. У нас у Солоному жила вчителька Рузина Віра Григорівна, а в неї був хлопчик, народжений від єврея. Мама говорила, що то було не дитя, а ніби писанка. Такий вже гарний був малюк. Забрав, вирвав у матері дитину поліцай, щоб забити.

Багато хто в Солоному знає Удовицьку Світлану. У її мами була донечка Сонечка, яку поліцай теж знищив. Діток було багато, звозили з усіх сіл. Хлопчик років 10 із Башмачки тільки плакав і просився: «Дядю я хочу жити, не вбивайте мене...» Цих невинних ні в чому діток забили і закопали в балці, що знаходиться між селами Гончарка і Чувилине.

За скоєні злочини поліцая засудили, відбував певний строк у таборах. Але після смерті Сталіна цю тварину Павла відпустили, він знову з’явився в Солоному. Тітка Марія, мама Сонечки, била його і кричала, що і його трьох дітей теж погубить. Зрозумівши, що не жити серед односельчан, поліцай Волощенко покінчив життя самогубством. Та він був не один такий в районі. Чому замовчується ця історія? Чому не розповідають дітям в школах? Чому не говорять частіше про зло і добро. Невже своїм дитячим серцем не зрозуміють те, за що переживаю все життя я. Чи не тому інколи спостерігаємо, як з’являються прихильники фашизму серед молоді?

Хочу додати, що всі діти того звіра Павла Волощенка і навіть онуки пішли хибним шляхом, їх немає в живих. Напевне так Господь наказав усю їхню родину за гріхи батька.

Звертаюся до депутатів Солонянської селищної ради, її голови. Візьміть на замітку це питання. Не можна, щоб діточки, які лежать у балці, були навіки забуті, ніби їх і не було. Як і не було такого страшного злочину. Треба поіменно переписати всіх невинно загиблих діточок. Тут би й історикам-краєзнавцям долучитися. Коли немає пам’яті, то не буде і доброго, чистого майбутнього!

12 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі