Непростий шлях до віри


Шелестить під ногами стара пожухла трава, крізь неї дружно пробивається до сонця свіжа соковита зелень. Черговий цикл природи, а отже й життя, спостерігаємо в селі Микільське-на-Дніпрі. Місця навколо особливі, вони просто дихають історією.

Десь у глибині Дніпра сховався знаменитий поріг Ненаситець зі своїми колись дуже небезпечними дванадцятьма уступами. Саме тут потрапив у засідку печенігів київський князь Святослава Ігоревич, коли повертався з далекого походу.

Неподалік водної широчіні розташований древній кромлех – місце обрядів наших пращурів. Воно ще іменується як «Храм семи врат» і датується приблизно 2 тисячами років до н.е. Мегалітичний пам’ятник надзвичайної рідкості, всередині якого поставлено стійма 24 великі плоскі камені кругом, один за одним. Їх свого часу досліджував і описав у книзі «Дніпрові пороги» знаменитий історик Дмитро Яворницький.

Саме біля таких ось капищ пізніше християни будували церкви. І наш шлях лежить до однієї з них. Вірніше сказати, до місця, де колись храм знаходився.

У давні часи стояла тут дерев’яна церква. Вона дуже шанувалася запорізькими козаками. За легендою, славнозвісний український гетьман Богдан Хмельницький обвінчав у Миколаївці (цю назву носило колись село) одного із своїх синів.

Бурхливі часи не пощадили дерев’яну споруду. Але віра людська в Бога і в своє щасливе майбутнє ніколи не згасала. У 1794 році жителі слободи звернулися до своєї господарки, генеральші Авдотії Василівни Синельникової, з проханням побудувати церкву. І були почуті.

Храм, а саме так його можна назвати, спорудили на тому ж самому місці, яке ізотерики сьогодні назвали б місцем сили. Монументальність вражає. Місцевий краєзнавець, директор Микільської-на-Дніпрі СШ Лілія Миколаївна Водоп’янова, люб’язно надала фото церкви, яке збереглося в архіві. Її було освячено на свято Воскресіння Христового.

Знімок невідомий фотограф зробив у повоєнні роки. Як бачимо, колони, стіни споруди досить сильно пощерблені снарядами і кулями запеклих боїв. Церква могла стати важливим оборонним редутом для бійців Червоної армії, а під час звільнення Правобережжя – вже для фашистських загарбників.

Закінчилася війна. Проте радянська влада не була схильною до відродження християнської віри та її символів. Скоріше навпаки. Не знайшли кращого рішення відносно церкви, аніж її зруйнувати. Для цього викликали саперів з обласного центру. Військові заклали вибухівку і підірвали її. Коли осів пил – всі були вражені: стоять непорушно стіни!

Сапери зробили другу спробу. І знову такий же результат. «Щось тут не так», - винесли вердикт досвідчені військові. І почали збиратися, не виконавши наказ командирів. Але несподівано запропонував свої послуги один з місцевих жителів. Взявся за умовну платню, а це було кілька пляшок горілки, здійснити непросту справу. Такої наруги храм вже не витримав.

Справжня плата, а можна сказати, що й розплата, прийшла вранці. Ноги підривника виявилися паралізованими. Та й увесь його рід дістав покарання. Діти, онуки погано закінчили життя. Місцевим жителям добре відома така історія. Ось як воно буває!

Сьогодні місце колишньої церкви знаходиться на території Микільського лісництва. Неспішно здіймаємося на пагорб і чітко бачимо фундамент споруди. Що цікаво, тут ніколи не ростуть бур’яни.

Правління місцевого колгоспу «Прогрес» колись мало намір спорудити поруч сіносховище. Діло чомусь не пішло. Нібито невідома сила стала на перешкоді реалізації задумів. Дійсно, що непросте місце.

Громада села виношувала плани по відродженню святині. Тільки на заваді стали об’єктивні причини. Лісництво ж має статус державної структури, земля також належить цій організації. І подібні обставини стали серйозною перешкодою на шляху реалізації наміченого.

Наразі церкву облаштували в приміщенні колишньої лазні. Її настоятель отець Юрій Мельниченко нерідко проводить з вірянами своєрідний екскурс до історії села. І чильне місце тут завжди займає колишній храм, який служить в людській уяві символом непорушної віри у світле прийдешнє.

8 перегляд0 коментар