Ну чим не пара - Андрій та Аня

Перше бажання сподобатися один одному в них з›явилося ще у шкільні роки. Тоді до поцілунків діло не дійшло, але все приємне, що надбали, теж не зрозуміло кудись й зникло. А далі так сталося, що довелося разом навчатися в Солонянському професійно-аграрному ліцеї. Тут теж щось «накльовувалося», але кохання з елементами полювання і цього разу закінчилося без влучних «пострілів». Довелося знову обом піти у тривалу «відпустку». І ось після восьмирічного «небачення» зовсім випадково, а можливо і не випадково, вони знову зустрілися. Це були вже зовсім інший 26-річний Андрій і на два роки молодша Аня. На якусь мить обоє завмирають, стоять непорушно, а потім, набравшись сміливості, першим заговорив Андрій. До кожного його слова Аня дуже уважно прислуховувалася, а в душі відчула, що, мабуть, так і повинно було статися. І полетіла пташкою… Радісно вражений цим польотом, Андрій виразом обличчя встигає вигукнути: «Стій! Стріляти буду!» Нарешті цього разу він не промахнувся. Після цього повільно почали наближатися один до одного. Стало зрозуміло, той влучний «постріл» залишиться в пам’яті Андрія і Ані на все життя, бо саме він зробив їх щасливими. Адже у щасті людина помічає не тільки себе, а й того, хто причетний до цього стану.

Не біцепсами, трицепсами, дельтовидним м’язом Андрій наближав до себе Аню, не силою її брав і завойовував. Супермена з себе не видавав, хоча і був схожий на нього. Звичайно, тепер на першому місці не штанга була, якій не давав спокою в атлетичному клубі «Граніт», а вихователька дитячого садочку Аня Колісник. Саме вона почала тримати на ногах атлета з впертою юнацькою силою, якою він вміло розпоряджався. На думку Андрія праця і тільки праця - це найголовніше. На спиртне у нього взагалі алергія. Ненавидить і цигарковий дим. Хоча мати й померла рано, так і не дізнавшись як житиметься синові з іменем Андрій, та він зумів створити себе власними зусиллями. Хороший гарт отримав і під час служби у Збройних Силах України. Це помітила і Аня. Помітила, бо і сама була в чомусь схожа на Андрія. А це завжди зближує людей. Це зближення змусило нещодавно Аню назавжди розпрощатися зі своїм прізвищем. Була Колісник - стала Фурман. На дві літери коротше. Можливо не таке милозвучне, але… з новим прізвищем розраховує ніколи не забувати того, хто не зробить з неї засохлу гілку, з ким завжди буде пускати «зелені листочки», з чиїм іменем в серці буде завжди засипати.

Отже, Андрій і Аня розписалися. Чим і як відзначили цю подію? Без всяких церемоній: зібралися свої. Посиділи. Привітали молодих, побажали всього найкращого. А хтось жартома кинув: «Ну чим не пара? Навіть ім’я в обох на літеру «А» починається».

Про фото теж не забув. Погляньте на нього. Єднання душ, щастя дотику відкрило обом нову грань життя. Вираз обличчя випромінює і задоволення, і одночасно - відповідальність. Хоча внутрішньо серця співали і витанцьовували. В Андрія – «Тільки вона, тільки вона, тільки вона одна», в Ані – «Хочу бути з тобою, я так хочу бути з тобою, я буду з тобою». Їм нічого не хотілося змінювати. Але тут втрутилася війна - і все змінилося. В повітрі і на душі повіяло тривогою. Доля інколи вирішує за нас багато. На п’ятий день подружнього життя від Андрія почули: «Іду захищати Україну». Це був його поклик, доля. А що на це Аня? Зрозуміло, що настрій в неї згас, як сірник на вітру. Хто б міг подумати, що через п’ять днів шлюбу Андрію та Ані доведеться складати найважчий екзамен життя.

…Втомлена, але не зламана війною, Аня потяглася за мобільним. Телефонував Андрій.