• Olena Reynat

Ніяк не можу зупинитися

Якщо життя знову щось диктує, треба писати. Підштовхнули на це не тільки слова з пісні: «Те, що прожито-пережито, до серця пам’яттю прошито», а ще і фотоспомин.

Дійсно, це було давно. Як кажуть жартома, «ще до нашої ери»… У 1965 році, коли цей прудконогий юнак, що на фото, закінчував у Новопокровці 11 клас. Помітно, як затамувавши подих, найуразливіші вболівальники стають свідками його переможного фінішу на стометрівці, яку подолав за 12,8 секунди. Сам вигляд обличчя бігуна свідчить про одне – виклав усе, що мав. Хто ж цей юнак? Можливо лише однокласниці Поліна Голуб та Лідія Самойлова, з Солоного, вигукнуть: «Так це ж Гриша Петренко!» Від себе додам – це і є той громадський кореспондент, якого ніколи не покидає невгамовна енергія.


Так, це був для мене не лише переможний фініш, а й старт, який дав зрозуміти, що рух – це життя. Цим стартом я заклав міцний фундамент для здорового способу життя. Ось чому такою необхідною була ця перемога, яка дала зрозуміти, що навіть при найменших навантаженнях відчуватиму свою внутрішню неповноцінність. Допустити цього я не зміг. Інакше – це була б катастрофа. Тому і підкреслюю – це була для мене історична мить, яка змусила жити тільки в рухливому режимі. Отже, хто-хто, а я знав ціну цієї перемоги.

Ще тоді опорним переконанням стало: не пиячити, не курити, не жаліти себе, щоразу знімати з себе футболку тільки спітнілою. Звичайно, само по собі це не виникає. Потрібен саме такий поштовх. І якщо він відбувається за юнацької опори, то відчуєте найголовніше – з’явиться справжня сила волі, яка дасть можливість повірити в себе.

Кожного разу, коли мої очі зустрічаються з цим прудконогим юнаком, що на фото, стаю все вимогливішим до себе. Як і раніше, заздрю свободі вітру і намагаюся бути схожим на нього. Знаю запастися здоров’ям неможливо. Тому і сьогодні постійно відчуваю смак велопробігів, настільного тенісу, бігу, а найбільше – від занять атлетичною гімнастикою. Можливо тому й роки мої не засмучують, а навпаки, стимулюють.


Логічним буде перехід і на трішки інше. Історія клубу атлетичної гімнастики «Граніт» налічує вже 33 роки. І стільки ж років щодня, без вихідних, з вірусною швидкістю поспішаю сюди, де роблю все необхідне, щоб молодь отримувала тут дуже корисний продукт під назвою здоров’я. Мабуть, через це ніхто не забуває ту мить, коли вперше крутими східцями опускається в підземні, таємничі зали «Граніту» де відразу в очі впадають великі Олімпійські кільця. Саме тут вони знайшли надійне місце. Раніше вони були окрасою вже «покійного» стадіону «Колос». А «дядя Гриша» знайшов їх заіржавілі в лісосмузі, що поруч зі стадіоном, зачистив , пофарбував і «поселив» у себе – в «Граніті». Такій знахідці я не зрадів тоді, а подумав: звідки такий прояв байдужості до п’яти переплетених кілець, які символізують п’ять континентів, звідки така зневага і жорстокість.


До речі, 23 липня, слова «Олімпіада», «Олімпійські ігри», «золоті медалі» стануть ключовими. Хоча читачеві може видатися, що на цій би ноті треба було б закінчити цю розповідь. Але впевнений, більшість зрозуміє, що я мав на увазі. Адже життя з нами ніколи не панькається, жбурляє на плечі різні тягарі. Тому і треба вміти не згинатися, не здаватися, а завжди перемагати, як цей прудконогий юнак.

…Ще й рядочка не було написано, а заголовок вже визрів, коли поспішав до «Граніту».

21 перегляд0 коментар