• Olena Reynat

Ніяк не можу зупинитися

Якщо життя знову щось диктує, треба писати. Підштовхнули на це не тільки слова з пісні: «Те, що прожито-пережито, до серця пам’яттю прошито», а ще і фотоспомин.

Дійсно, це було давно. Як кажуть жартома, «ще до нашої ери»… У 1965 році, коли цей прудконогий юнак, що на фото, закінчував у Новопокровці 11 клас. Помітно, як затамувавши подих, найуразливіші вболівальники стають свідками його переможного фінішу на стометрівці, яку подолав за 12,8 секунди. Сам вигляд обличчя бігуна свідчить про одне – виклав усе, що мав. Хто ж цей юнак? Можливо лише однокласниці Поліна Голуб та Лідія Самойлова, з Солоного, вигукнуть: «Так це ж Гриша Петренко!» Від себе додам – це і є той громадський кореспондент, якого ніколи не покидає невгамовна енергія.


Так, це був для мене не лише переможний фініш, а й старт, який дав зрозуміти, що рух – це життя. Цим стартом я заклав міцний фундамент для здорового способу життя. Ось чому такою необхідною була ця перемога, яка дала зрозуміти, що навіть при найменших навантаженнях відчуватиму свою внутрішню неповноцінність. Допустити цього я не зміг. Інакше – це була б катастрофа. Тому і підкреслюю – це була для мене історична мить, яка змусила жити тільки в рухливому режимі. Отже, хто-хто, а я знав ціну цієї перемоги.

Ще тоді опорним переконанням стало: не пиячити, не курити, не жаліти себе, щоразу знімати з себе футболку тільки спітнілою. Звичайно, само по собі це не виникає. Потрібен саме такий поштовх. І якщо він відбувається за юнацької опори, то відчуєте найголовніше – з’явиться справжня сила волі, яка дасть можливість повірити в себе.

Кожного разу, коли мої очі зустрічаються з цим прудконогим юнаком, що на фото, стаю все вимогливішим до себе. Як і раніше, заздрю свободі вітру і намагаюся бути схожим на нього. Знаю запастися здоров’ям неможливо. Тому і сьогодні постійно відчуваю смак велопробігів, настільного тенісу, бігу, а найбільше – від занять атлетичною гімнастикою. Можливо тому й роки мої не засмучують, а навпаки, стимулюють.