• Olena Reynat

Олександр СЬОМАК: гірка правда війни

Коли людська надія вмирає останньою

Зараз сторінки Інтернету в буквальному смислі переповнені інформацією про пошук зниклих учасників бойових дій з ворогом у різних куточках країни, мирних жителів, які опинилися в епіцентрі цих страшних подій і не виходять на зв’язок із рідними. На жаль, не обминула подібна участь і сім’ю Сьомаків з Військового. Вся родина ось вже другий місяць розшукує Олександра Івановича Сьомака, 1966 року народження, який востаннє телефонував додому 17 квітня з території Ізюмського району Харківської області. Відтоді в ефірі мобільного зв’язку мовчання. І про це пише донька Яна. Вона з надією сподівається бодай на якусь інформацію про зниклого батька.


Що тут скажеш? Варіант із розрядженою батареєю, закінченням коштів на sim-карті, пошкодженням самого мобільного телефону відкинемо одразу. Ці проблеми абонент міг би вирішити упродовж наступних днів. А тут мовчання.

Територія навколо Ізюму була і продовжує залишатися місцем запеклих боїв з окупантом. Втрати несуть обидві сторони військового протистояння. Ось і не згасає надія, що міг Олександр Іванович отримати поранення в бою, дістати контузію, знаходитися в стані амнезії. Врешті-решт потрапити у полон до ворога. Різні бувають ситуації, а особливо на війні. Ось чому і не покидає думка, що все може з’ясуватися. Невипадково ж кажуть: надія завжди вмирає останньою. Будемо у це вірити.

Наше знайомство відбулося давно. Олександр Іванович Сьомко завжди полюбляв природу рідного краю. І невипадково пов’язав з нею свою майбутню професію. Працював єгерем державного заказника, став своєрідним другом районної газети «ВПЕРЕД». Колектив якось відзначав професійне свято Дня журналістики. Відбулося воно у мальовничому місці Петрово-Свистунової балки. І саме Олександр Іванович гарантував проведення такого заходу. Знайомі рибалки з Військового наловили потрібної риби у Дніпрі, він приготував для компанії просто чудову юшку.

А ось далі повівся надзвичайно скромно. «Відпочивайте, заважати не буду. Вам є про що поговорити…», - пояснив господар своє подальше зникнення за англійською манерою.

Через певний час О.І.Сьомака односельчани обрали Військовим сільським головою. Відчули в ньому якусь скриту енергетику, бажання працювати в ім’я людей. На часі була ювілейна дата форсування Дніпра в роки Другої світової війни, на місці колишньої переправи планувалося відтворення тих історичних подій. Навантаження на керівника громади колосальне. А він ще встиг і свою родзинку організувати для гостей. Десь у військовій частині роздобув зенітну гармату і встановив її на березі річки. Поруч власноруч обладнав окопи, бліндаж. І ці споруди стали справжнім місцем паломництва гостей, проведення ними фотосесій.

А потім над Донбасом загриміла канонада боїв. Без вагань О.І.Сьомак добровільно став учасником тих подій, проходив службу в складі 25-ї повітряно-десантної бригади. Коли повернувся додому – розпочав дуже мирну і по своєму цікаву справу. Офіційно оформив територію невгідь з крутими вибалками і почав там створювати своєрідний реабілітаційний центр для учасників АТО.

Нове для себе діло ніколи не афішував, робив все без розголосу, але капітально, надійно. Разом з колишнім Микільським сільським головою Віталієм Копильцовим ми якось потрапили на цю територію. І були вражені від зробленого. Встиг Сьомак будиночок тут спорудити, за допомогою бульдозера і екскаватора розширив днище балки, загатив гребельку. Весною набереться ставочок більшою водою, будуть карасі плескатися на потіху рибалкам. Трішки лівіше загородив великий загін для диких свиней. Вони прижилися, почувають себе у такому вольєрі вільно і комфортно.

Олександр Іванович набрав у відро обрушену кукурудзу, постукав по ньому і видав кілька гортавих звуків. І несподівано з багнюки повилазило ціле сімейство диких вепрів, радісно кинулося до свого господаря. Зголодніли. А той поливає їх зі шланги прохолодною водою. Всі задоволені.

Десь по лісу ходить впертий баран разом з яркою і вже невеличким приплодом. Якщо вовки не нагодяться – отара зростатиме.

По території скрізь розставлені невеличкі самодільні столики з сидіннями. На думку автора цього проєкту, учасники АТО, його побратими, матимуть можливість пожити кілька днів на природі, поспілкуватися між собою. Ото і буде для них справжня безкоштовна реабілітація.

Чи буде тепер доведено таку потрібну справу до кінця? На архівному фото зафіксовано момент мобілізації біля Солонянського військкомату. В шерензі у своєму традиційному капелюсі – Олександр Іванович Сьомак. Хто тоді знав, що очікує попереду. На іншому знімку присів наш земляк біля автомашини, яка вже не раз була в бойових ситуаціях. Як буде цього разу?

Хочеться вірити, Олександре Івановичу, на зустріч. Бо людська надія дійсно вмирає останньою.

851 перегляд0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі