• Olena Reynat

«Орльонок»: версія 2.0

Раніше ніколи не писала до газети. Все більше - в соціальні мережі. Але чомусь навіяло і дуже захотілося зі сторінок нашої районної газети «ВПЕРЕД» поділитися спогадами про «Орльонок» та події, які зі мною сталися два роки тому…

У 2019 році я поїхала працювати вожатою в наш солонянський табір. Раніше, ще в дитинстві, я ніколи в таборі не відпочивала, не мала конекту з дітьми, а особливо з цілим загоном дітей. Але запросили, тому не вагаючись, поїхала. Ця поїздка перевернула моє життя. Але давайте про все по порядку...


Раніше про «Орльонок» я була не найкращої думки. Чомусь у нашому селищі про табір не всі приємно говорять, і це даремно. Наприклад, мій чоловік Максим, якого я зустріла у таборі, з 18 років працював вожатим там кожного літа і просто у захваті від «Орльонка». Пам’ятаю, я прийшла на збори перед поїздкою і наша старша вихователька Гандрабурова Юлія Вікторівна сказала: «Ми кожного року чекаємо на поїздку, потім вона пробігає, як один день, і ми знову чекаємо рік, щоб зустрітися і відпрацювати нашу найкращу зміну. Тому я благаю вас: не підведіть і працюйте на всі 100%». Тоді слухала, але не розуміла що нас чекає, сприймала цю поїздку більше як гру, просто, як щось нове і не думала, що табір переверне усе моє життя та залишиться у серці назавжди.

Взагалі, мені просто пощастило туди потрапити. Запропонували поїздку моїй мамі, у якості вихователя першого загону, а вона вирішила порекомендувати також мене і мого вітчима. І так сталося, що нас усіх затвердили. В день від’їзду, сидячи в автобусі, я дивилася на все крізь пальці, з жахом слухаючи галасливих дітей і спіймала себе на думці, що може це не моє і що через декілька днів я повернуся додому? Але, на щастя, все сталося інакше. З першого дня, з першої хвилини по приїзду, було надзвичайно складно. Складно і кайфово одночасно. Ми репетирували на «естраді» з ранку до ночі - виступи, розважали загони концертами, танцями, піснями, футболом, водними феєріями, спортивними змаганнями, Днем Нептуна, Івана Купала, фігурами з піску, малюнками на обличчях... Кожного дня була історія, яку ми писали з вихователями та вожатими для наших дітей. Хотілося закарбувати у пам’яті кожну мить, тому на своїй сторінці в Інстаграмі започаткувала «Щоденник вожатого», який у майбутньому став мейнстримом. Записувала та зберігала фото про кожен день, пережитий у таборі, і всі 16 шалених днів хітової зміни залишилися назавжди у моїй пам’яті. Я полюбила у таборі все: починаючи з ранішнього під’йому на зарядку, і закінчуючи вечірнім кефіром з булкою. До речі, кухні в «Орльонку» я готова співати окремі оди. Похід у їдальню я чекала більше, ніж сну (який був дуже рідко). Мало того, що було смачно, але ще й корисно. За всю зміну, з моїм гастритом, в мене ні разу не болів шлунок. Я прийшла у форму та відчувала себе легко і спортивно. До речі, після зміни 2019 року, у табір я поверталася двічі, але лише відпочивальником, в передчутті знову відвідати їдальню та поїсти цю просту, але таку смачну їжу.


Мені пощастило поїхати на зміну з найкращим, вдало підібраним колективом, для якого табір був, є і буде частинкою життя, став родиною, а не просто можливістю заробити кошти. Але особливо пощастило зі старшим вихователем Гандрабуровою Юлією Вікторівною та старшою вожатою Копиленко Альоною Олександрівною. Завдяки їм, я зрозуміла, як це горіти своє справою, віддаватися на 100%, а інколи навіть і більше. З ними кожного дня було свято, кожного вечора «естрада» перетворювалася на шоу, в якому кожен окремо, і всі у купі, викладалися на максимум, репетируючи виступи до пізньої ночі та в тиху годину. Вони були більше, ніж керівники. Для мене ці дві Людини стали Хрещеними Феями, познайомивши нас з чоловіком. Ми й досі тісно спілкуємося, і я надзвичайно їх полюбила. Їм вдавалося робити так, щоб ми працювали і відпочивали одночасно. Щоб нашим діточкам було цікаво, весело, драйвово. Щоб кожен, хто хоча б один раз відвідав «Орльонок», захотів повертатися туди знову і знову… Пам’ятаю, як складно було спати по три години і чекати, коли вже настане законний вихідний. І ось він приходив. Можна було йти куди заманеться, а думки були лише про те, як там діти, цікаво, що роблять вожаті, мої друзі. І я у свій вихідний бігла на вечірню «естраду», бо як це можна було пропустити.


Зараз все це згадую, і здається, то був сон. Не могло просто бути все так чудово, скажуть мені, завжди повинна бути ложка дьогтю в бочці меду. Але цей вислів про що завгодно, тільки не про табір у моєму житті, тому що все так і було, як написала: захопливо, феєрично, щиро, цікаво, прекрасно… Такі різні емоції, в автобусі на шляху до табору, з думками, що через декілька днів повернуся додому і по дорозі назад, зі сльозами відчаю, що зміна закінчилася. 16 днів пролетіло, мов один, так як і говорила Юлія Вікторівна, а я не вірила. Після повернення до свого буденного життя без табору, я не могла прийти до тями. Мабуть, близько тижня не розпаковувала валізу і просто страждала (повірте на слово, а я це вмію). Мріяла повернутися у якості вожатої наступного року, але життя склалося інакше. Вожатий Максим, якого я зустріла у таборі став моїм чоловіком і ми почали будувати наше спільне життя в іншому місті. А коли настав час їхати знову до табору я була вагітна нашою Марійкою, нашим щастям, нашим сенсом життя. Напевно, це була доля і табір повинен був зі мною статися, для того, щоб його відголоски залишилися зі мною до кінця життя. А з появою Марії - навіть довше. Коли мене запитують, що я можу сказати про «Орльонок», то дуже складно розповісти кількома шаблонними фразами. Спогадами про цей дивовижний період мого життя, я віддаю перевагу смакувати, кожного дня, згадуючи, що подарувала мені ця випадкова, доленосна поїздка.

Анастасія Шрамко, громадський

кореспондент

174 перегляд0 коментар

Останні пости

Дивитися всі