• Olena Reynat

Перо журналістів писало історію

Невпинний час гортає дні й роки життя, ніби аркуші перекидного календаря. Сам себе вже не пізнаєш у тому чорнявому хлопцеві, який переступив поріг редакції газети «ВПЕРЕД» 26 серпня 1977 року. Це день початку трудового стажу на посаді літературного працівника.

Перше відрядження до села Олександропіль у місцеву сільську раду, а потім на ферму колгоспу імені Чапаєва у Письмечевому. Завертілися редакційні будні. І сьогодні, коли вже 90-річний ювілей на порозі стукається у двері рідної газети, до болі щемко відчувати щастя, яке давала раніше і продовжує приносити до цих пір журналістська справа.

Існує думка, що журналісти своїми матеріалами пишуть саму історію, фіксують її неповторні моменти. Це правда. Багато чого вже писано-переписано про колишніх своїх колег. Бо раніше теж траплялися ювілейні дати – 50, 60, 70, 75 років з дня заснування газети. Але змінювати думки про них сьогодні немає потреби. Варто хіба що повторитися, аби не забувалися імена гарних людей.

У тому далекому 1977 році в штаті редакції працювало 16 чоловік. Кравець Анатолій Олександрович – редактор, Білоус Григорій Юхимович – його заступник і завідувач відділу партійного життя, Петренко Григорій Іванович – відповідальний секретар, Сухенко Микола Степанович – завідувач відділу сільського господарства, Супруненко Надія Петрівна – завідувачка відділу листів, культури і побуту, Марусич Григорій Кіндратович і Ткачук Микола Степанович – літпрацівники, Дузяк Віктор Тимофійович – завідувач відділу радіоінформації, Коваль Володимир Мартинович – фотокореспондент, Петренко Людмила Миколаївна – коректор, Грива Слава Матвіївна – бухгалтер, Лозицька Людмила Іванівна – секретар-друкарка, Бубела Іван Григорович – водій, Горбач Марія Пилипівна – прибиральниця, Кесь Микола Миколайович і Бондар Володимир Григорович – кочегари під час опалювального сезону.

По різному склалися життєві долі перших редакційних колег, з якими довелося працювати пліч-о-пліч немало років. Їхні обличчя і зараз перед очима. Про окремих хочеться ще раз розповісти у цих замальовках напередодні ювілейної дати.

Микола ТКАЧУК, відповідальний редактор газети «ВПЕРЕД», член Національної спілки журналістів України


1. Редактор щасливої пори

Анатолія Олександровича Кравця невипадково називаю редактором щасливої пори. І тут немає перебільшення. Хай що не кажуть суперечливе про семидесяті-восьмидесяті роки, тільки ностальгія за ними залишається і понині. Мова йде зовсім не про дешеву ковбасу. Хоча смак «Любительської» чи тієї ж «Русановської» по 2,60 за кілограм до цих пір не забувається. Просто ми всі були дуже молодими. Попереду вимальовувалося в уяві ціле життя, наповнене новими подіями, радощами, яскравими зустрічами й емоціями.


Час стабільності, неухильного росту благополуччя людини. Хай невеликою була заробітна плата. Але її, на подив, вистачало. Жили дружно, весело і красиво. Черговий партійний з’їзд ставив чергові завдання, вони виконувалися.

Абсолютно не стояло питання про фінансування, без якого потерпає сьогодні низова преса. Якийсь з колгоспів району всього на один день затримав виплату зарплати. Це стало приводом для серйозної розмови, яку ініціювали центральні партійні органи в Києві. Ось так було.

Думається, що Анатолію Олександровичу Кравцю пощастило застати саме такі роки, цілу епоху життя на редакторській посаді. Журналістську роботу він знав, любив. Свою відповідальність за справи колективу ніколи не перекладав на плечі підлеглих. Бувало, що не раз викликали терміново до райкому партії. Там оперативно ставилися нові практичні завдання, проводився, як-то кажуть, розбір попередніх польотів. Перший секретар райкому І.О.Радченко, а потім Я.І.Похиленко добре розуміли важливість преси, її значимість у формуванні громадської думки. Тільки ніколи Анатолій Олександрович не переносив напругу подібних нарад в колектив. Сам постоїть на вулиці в задумі, посмалить одну цигарку, припалить від неї іншу. І тільки тоді вже йде на розмову зі своїми. Поводив себе завжди в подібних ситуаціях чесно.

Був звичайним хлопцем з сільської вулиці в Новотернуватівці. Зумів поступити і успішно закінчив університет. Але завжди любив село, життя в ньому. Не цурався будь-якої роботи на землі. Ось чому в редакторському кріслі почувався спокійно, голову високо не задирав.

А.О.Кравець вмів дивитися наперед, бачити перспективу. Пригадую час, коли почали піддавати критиці людей, які хотіли і вміли працювати на землі. Це практично були перші паростки фермерства. Епітети звучали дуже осудливо – «дикі бригади», «хапуги», «заробітчани». Дісталося і М.І.Шворобуку, який вирощував баштан у Малокалинівці. «Щось тут не зовсім так, - каже мені редактор. – Поїдь і сам спробуй розібратися».

В результаті Михайло Іванович Шворобук познайомив зі своїми «дикунами». Колишні шахтарі-орденоносці з Кривого Рогу, які хоч і на пенсії, а ще сил і бажання працювати мають. Залізна дисципліна, порядок. Врожаї кавунів – найвищі в області. Прибуток має і місцеве господарство імені Мічуріна, і люди-трударі. Що ж в цьому поганого?

Після газетної публікації у «ВПЕРЕД», а потім і обласній газеті «Зоря», відбулася своєрідна моральна реабілітації так званих «диких бригад». І мало хто знає, що ініціював її А.О.Кравець.

В ті роки широко практикувалася допомога колгоспам у прополці, збиранню врожаю. Організаціям, установам райцентру доводилися конкретні завдання. Вихідних субот практично не було. Наш Кравець і тут виступив з ініціативою, яка пізніше отримала схвалення. Ідея була простою: співробітничати з конкретним господарством на договірних умовах. В результаті було вибрано колгосп імені Суворова, в якому редакція зобов’язувалася прополоти вісім гектарів буряків. Тодішній голова І.І.Булкін був просто у захваті від подібної пропозиції. В районі знали, що редакція працювати вміє.

На роботу виїздили о п’ятій ранку, поки спекотне сонце ще не дошкуляло прополці. Редакційний шофер І.Г.Бубела брав частину людей в «газик», а решта розміщалися в «Жигулях» Анатолія Олександровича. Редактор своєї автомашини для колективу ніколи не жалів.

Робота на прополці була важкою, але тим не менш подобалася людям. Бо платили ж ще й гроші. Навіть Г.К.Марусич з однією рукою брався за сапу і працював не гірше від інших. Окремі працівники по кілька днів в редакції не з’являлися, загоряли в степу. І тоді А.Кравець сказав коротко: «Досить! Маємо міру». Всі його зрозуміли. Головна робота журналістів не буряки полоти, а готувати якісні газетні матеріали. Редактор це відчуття завжди мав.

А.О.Кравець вмів працювати з людьми. Взяти і просто викреслити якийсь невдалий абзац з підготовленого тексту було абсолютно вірним, тільки ж певною мірою і образливим для автора. Особливо такого, хто мав завищену самооцінку і вважав себе просто неперевершеним майстром слова. З такими працівниками відбувалася розмова один-на-один. Ніхто про неї просто не знав. Лише здогадувалися. Але статті корегувалися, підправлялися, і це було на користь ділу.

Тепер щодо фото з архіву, яке сьогодні друкується. На ньому практично і є вся наша чудова редакційна команда того часу. В центрі редактор, який слухає розповідь сількора В.С.Носка з Сурсько-Михайлівки. Василь Сергійович вмів дотепно розповідати, часто писав кореспонденції з життя села. Був там і пропагандистом, і агітатором, й політінформатором.

В лівому куту фотокартки слухають гостя працівники сільськогосподарського відділу М.С.Сухенко та Г.К.Марусич. Стоїть завідуючий партійним відділом Г.Ю.Білоус. Ну а далі автор цього тексту, відповідальний секретар Г.І.Петренко, завідуюча відділом листів, культури і побуту Н.П.Супруненко. Кадр зробив безсумнівно фотокореспондент В.М.Коваль.

В житті колективу редакції, який так багато років очолював А.О.Кравець, було не мало як серйозних, так і кумедних ситуацій. Коли виникала остання – Анатолій Олександрович щиро посміхався і вимовляв своє традиційне: «Ну й заразюки ж…» Він таким і залишився у пам’яті – добрим, веселим, порядним.

2. Життя на колесах

Газетній справі Білоус Григорій Юхимович віддав практично все своє трудове життя. Він розпочинав писати замітки, статті, кореспонденції ще в колишньому Новопокровському районі. Був літературним працівником місцевого друкованого органу «Шлях до комунізму», який односельчани називали не інакше, як «наш шляшок».

Після укрупнення і об’єднання двох районів немало підготовлених кадрів з Новопокровки перейшли працювати до різних структур тепер вже району Солонянського. Г.Ю.Білоус один з таких. Серйозно ставилося питання про переїзд до Солоного. Все ж таки завідуючий відділом партійного життя газети, заступник редактора. Квартиру б точно знайшли і виділили. Тільки Григорій Юхимович цю пропозицію тактовно відхилив. Офіційною мотивацією відмови на переїзд послужила тема догляду за матір’ю. Але була зрозумілою й інша причина – небажання покинути рідне село, до якого змалку приріс і душею, й тілом. Ось так і довелося все життя рухатися на роботу вранці і повертатися додому ввечері за допомогою колес.

В ті роки автобусне сполучення між двома населеними пунктами було проблематичним. Єдиним надійним видом транспорту служила «літучка» Євсикова Анатолія Івановича, якою шофер також кожного дня їздив на роботу до райспоживспілки. Він обшив кузов брезентом, обладнав лави для сидіння, провів освітлення. Навіть кнопку сигналізації встановив, щоб своєчасно нагадали, кому з попутників де вставати. А ті під час дороги різалися в карти і між іншим ділилися новинами минулого дня. Ось чому Г.Ю.Білоус часто приїздив на роботу вже озброєний свіжою інформацією про події з життя району. Це потім допомагало зорієнтуватися і краще подати матеріал в газету.

Редакційного коника з тачанкою Григорій Юхимович, зрозуміло, вже не застав. Але йому виділили мотоцикл з коляскою. І цей вид транспорту став доброю підмогою в роботі. Білоус міг одразу ж з Новопокровки вирушити в поїздку по колгоспах колишнього району, які добре знав, і робити в них свої майбутні газетні матеріали. Тобто, став своєрідним власним кореспондентом газети «ВПЕРЕД» на цій території.

Григорій Юхимович часто приїздив мотоциклом і на роботу. Бензин в ті роки коштував копійки. Якщо це траплялося пізньої осені, коли вже першою памороззю вкривалися навколишні дерева і кущі, заходив задубілим до кабінету. Неспішно знімав мотоциклетні краги, розв’язував зимову шапку, розпалював цигарку. Це все було своєрідним ритуалом. А потім йшла така ж неспішна розповідь про вчорашню поїздку на ферму чи тракторну бригаду. Григорій Юхимович поки їхав дорогою, кутаючись від ранкової свіжості, вже й заголовок придумав до статті, подумки накидав її головні моменти. Тепер буде над чим працювати за робочим столом в кабінеті.

Надходила обідня перерва. Г.Білоус і тут дотримувався своїх звичаїв. Поправляв окуляри, поглядав на ручного годинника і промовляв так, як це міг тільки він:

- Що за чортова робота! Тільки обід підходить – одразу їсти хочеться…

І редакційна команда добре знала, або ж здогадувалася, куди саме проляже його наступний шлях.

Г.Ю.Білоус вів у газеті сторінку народного контролю «Пильне око народне», розвивав тематику партійного будівництва в первинних організаціях. Багато років сам очолював партійний осередок в редакції. Можливо і не писав яскравих, блискучих матеріалів, які б відзначалися колегами на редакційних «літучках». Справжній журналістський талант не кожному дано. Але був такою собі робочою конячиною районної газети, яка чесно тягнула за собою віз редакційних питань і проблем. І цьому віддавав себе повністю. Бо коли прийшов час йти на пенсію – про подальшу роботу і мови не йшло.

- За стільки років я своє вже відписав. Хай тепер це роблять інші. Відпочину… - сказав Григорій Юхимович.

Після цієї події життя зустрічалися з ним ще не раз. І завжди згадували роки спільної роботи у партійному відділі, які залишили яскравий слід.

3. Автор «капітальних»

В редакційному колективі тих років Микола Степанович Сухенко вважався майстром серйозних аналітичних матеріалів. Як він сам казав про них – «капітальні». Чому саме подібні назву було ним обрано? Можливо, що до пам’яті врізалися положення “Капіталу» Карла Маркса, які доводилося студіювати в державному університеті за роки навчання? Чи існувала якась інша причина? Як би там не було, завідуючий відділом сільського господарства до робочого плану редакції обов’язково включав теми, які не можна було розкрити за допомогою одного лише телефонного дзвінка в колгоспі чи перегляду оперативного зведення.



Особливо подобалося Миколі Степановичу міркувати над проблемами тваринницької галузі. Цьому питанню партійні, радянські органи приділяли серйозну увагу. Ставилися завдання нарощувати обсяги виробництва. Ось чому вони цілком співпадали з редакційними планами. І подібна тематика була дуже актуальною.

Тут зрозуміла й інша причина. В тваринництві вівся ретельний облік, добре спостерігалася динаміка середньодобових і валових надоїв. І над цим можна було вже скрупульозно поміркувати людині допитливій і небайдужій. А саме таким і був М.С.Сухенко.

На пам’ять приходить стаття автора про перспективи тваринництва в колгоспі імені Калініна, полемічні міркування з головним зоотехніком цього господарства. Або візит до колгоспу імені Енгельса, де голова правління М.П.Сівцов зустрів гостей ледве не в штики:

- Приїхали критикувати? А ви розкажіть і допоможіть!

Ситуація виглядала таким чином. Надої в колгоспі високі, а ось жирність молока нижче базисної. В результаті на заліку втрачалася продукція. Стали спокійно розбиратися.

Поговорили про технологічні особливості доїння. Чи робиться корові масаж вим’я, чи зціджуються перші цівки молока, які, безумовно, будуть знежирені, чи виконується додоювання? А яким є раціон годівлі? Микола Степанович ставив подібні запитання у спокійній формі. І такий підхід допоміг врешті-решт розібратися в непростій ситуації. А чи не в цьому полягає завдання журналіста?

«Ахіллесовою п’ятою» М.С.Сухенка була підготовка оперативної інформації. Він цю справу просто не любив, на відміну від колеги по сільськогосподарському відділу Г.К.Марусича. В чому сам не раз і зізнавався. Але розуміння колективного, командного духу було дуже притаманним Миколі Степановичу. І коли на першу сторінку необхідно було дати звичні для кожного працівника дві невеличких замітки – гортав свого блокнота, брався за телефонну трубку. Але це завдання редактора обов’язково виконувалося.

Микола Степанович був людиною досить серйозною. Він і на фото завжди виходив задумливим, зосередженим. Хоча розворушити його все ж вдавалося під час загальних редакційних заходів. Серед таких було проведення суботників, участь в прополці сільгоспкультур і їх збиранні, святкування Дня преси. І тоді наш колега виглядав людиною замріяною, з почуттям гумору. Навіть ліричною.

Мало хто знав, що в молоді роки він робив спроби писати вірші. А вже коли працював у редакції – запропонував на рецензію навіть свою поему. В ній йшлося про село Губиниху, непросте дитинство. По своєму зворушливі особисті спогади. Ми про це відверто поговорили і Микола Степанович не став наполягати на друкуванні їх в газеті.

Ще один спогад. Святкували в колективі ювілей нашому бухгалтеру Гриві Славі Матвіївні, яку всі дуже поважали. Невипадково називали її «редакційною матір’ю». Щоб зробити людині приємне – написав дружнього віршованого шаржу. Це ж саме, не зговорюючись, зробив і М.С.Сухенко. Стало зрозумілим, що не забулися його поетичні проби пера.

Журналістська біографія Миколи Степановича закінчилася якось несподівано. Редакція переживала не найкращі фінансові час. Виникли проблеми організаційного характеру. І він зробив вчинок, за який дістав повагу від колег:

- Не хочу бути фінансовим тягарем для колективу. Піду на власні хліба…

Мова йшла про отримані два гектари земля край Солоного. На них Микола Степанович за два роки до пенсії зробив спробу зайнятися овочівництвом, насадив сад. І дуже шкода, що не довелося спробувати всіх своїх плодів.

4. Заспівувач доброго настрою

Телефонограма райкому партії тієї осінньої пори вже з перших слів носила тривожний, якщо не сказати загрозливий характер: «У зв’язку з різким зниженням температури, заморозками…». Надія Петрівна Супруненко, яка зайшла саме до приймальні і швидко пробігла очима по тексту, висловилася напрочуд лаконічно:

- Ну що, народ, збираємося всі на суботник.


Життєвий досвід завідуючу відділом листів на підвів. Наступного дня закрилися на замок двері практично всіх організацій і установ районного центру. Люди вирушили допомагати в збирання буряків, які щедро вродили на плантаціях колгоспу імені Леніна, де головував досвідчений керівник Цаберябий Олексій Миколайович. І не просто збирати, а чим скоріш рятувати цю кормову культуру від морозів, що наближалися разом із підступним циклоном. На той час в редакції працював усього кілька тижнів. Ось чому було цікаво не лише спостерігати за подібною масовою метушнею, а й самому брати в ній участь. Від побаченого залишився враженим. По-перше, відчувався справжній, непідробний трудовий ентузіазм. Наш колектив працював дуже добре, на совість. А по-друге, весело. Коли заболіли натруджені від роботи спини, саме Н.П.Супруненко завела ліричну і водночас веселу пісню. Її підхопили бухгалтер Слава Матвіївна Грива, наш коректор Людмила Миколаївна Петренко, секретар–друкарка Людмила Іванівна Лозицька. Не відстали і чоловіки. Летіла степом пісня, звеселяла серця всіх, хто на ньому працював. Це було прекрасним відчуттям.

Після закінчення суботника вирішили в ліску поблизу Тритузнянського ставка підбити його підсумки. Іскри від розведеного веселого багаття високо здійнялися над верхівками дерев. Надія Петрівна і тут завела ліричний мотив – «Горят костры далекие…». А потім лунали вже інші пісні. Про весну, яку так очікують молоді серця на рідній вулиці, про кохання. Відтоді ми їх так і називали – «наша серія».

Швидко промайнув час. Не стало багатьох учасників того осіннього суботника на колгоспному полі, решта отримала статус пенсіонерів. Сама Надія Петрівна також вирішила взяти перепочинок від редакційних турбот. Та можна й зрозуміти. Більше п’ятидесяти років на одному робочому місці - це стаж, практично все трудове життя. Такого не кожній людині й дано.

Вона ніколи не була тягарем для свого колективу. Як і в дні своєї юності безпомилково вичитувала газетну коректуру, швидко готувала листи читачів до друку. Відносно граматики і правопису, то рівних Надії Петрівні практично і не було. Свої сумніви щодо перекладу якогось слова можна було розвіяти за допомогою словника. Тільки «метр» редакції робила це завжди в рази швидше і завжди безпомилково.

Молоденьким дівчиськом прийшла вона в газету. На роботу приймав перший її редактор Черевченко Іван Климович. Коли верстка сторінок затримувалася, разом з напарницею Валентиною Лозицькою бігали вечірньої пори на танцювальний майданчик. Ех, молодість, прекрасна пора! А керівник про своє нагадував: треба обов’язкове отримати вищу освіту. Ось так по-батьківськи опікував своїх підлеглих.

Гортаючи підшивки старих газет, завжди помічаєш широку географію кореспонденцій від читачів, чисельність робсількорівського активу. В цьому безперечна заслуга завідуючої відділом листів, культури і побуту Н.П.Супруненко, яка упродовж багатьох років скрупульозно і дуже відповідально проводила таку роботу.

Серед літературних доробок Надії Петрівни було немало матеріалів, які заслужили високу оцінку на редакційних оперативках. Особливо вдавалися ліричні замальовки про долю жінки-матері, непрості взаємостосунки людей у житті. Журналіст мала свій неповторний стиль, який не можна ні з чиїм іншим сплутати. І це її вигідно відрізняло з-поміж інших.

У своїх трудових буднях Н.П.Супруненко завжди вигляділа оптимістом. Можна передбачити, що в житті траплялися труднощі, моральні зриви. Але хто про них знає чи коли-небудь знав? Радісна посмішка, витончений гумор. Інколи й сарказм. Але завжди доброта, розуміння і порозуміння. Гарні якості, яких не кожному вистачає сьогодні в такому непростому житті.

Перебуваючи дійсно що на заслуженому відпочинку, Надія Петрівна не часто заходить до своїх редакційних колег. Можна лише здогадуватися, чому. Мабуть все ж не хоче заважати новому поколінню газетярів у виконанні своїх обов’язків. А даремно.

Був час, коли Надія Петрівна активно спілкувалася зі своїми ровесницями-пенсіонерками в любительському клубі «Веселі посиденьки». Одного вихідного дня почув голоси цього зібрання. Подружки все ніяк не могли розпрощатися, почали співати одна одній на доріжку. Не впізнати голос Надії Петрівни просто не міг. А тому вирішив спровокувати компанію і на площі перед будинком культури розтягнув гармошку. «Посиденьки» притихли, а потім дружною валкою рушили назустріч музичним акордам. Те дійство, що відбулося потім, до цих пір згадувати приємно. А найбільше, як і в незабутні редакційні роки, порадували голос і радісна посмішка Надії Петрівни Супруненко. Хай вона ніколи не зникає з її обличчя!

5. Де ви, «кисільні» береги?

Говорити про людину у минулому часі завжди непросто. Як і писати для газети некролог, відшукувати слова співчуття, якими вже ніяк не зарадиш у даній ситуації. Хіба що рідним та близьким ляжуть вони на душу бальзамом вдячності: не забули, знають, згадують. Так було, коли не стало Григорія Кіндратовича Марусича.

Його ім’я належить до когорти тих людей, які довгі роки були своєрідним обличчям газети «ВПЕРЕД». Він багато писав. Брався за найрізноманітніші теми життя-буття. Що характерно, з авторучкою вправлявся дуже швидко. Будучи з дитинством інвалідом без правої руки, він однією лівою давав в роботі фору багатьом.

Звичайний сільський хлопець пішов з Новопокровки у світ своїм шляхом. Не заблукав. не розчинився в натовпі, а зумів знайти гідне місце. Можна сказати більше, своє прізвище прославив. Трапляється, приміром, людині на очі стара пожовтіла газета, а в ній підпис під статтею – «Г.Марусич». І одразу ж пригадається характерна постать кореспондента в кепці, який приїздив колись на ферму чи в тракторну бригаду. Розпитував про роботу, діла, а потім ще й написав статтю про колгоспні справи. Так і спогад залишився.

Працюючи кореспондентом, а пізніше й завідуючим відділу сільського господарства газети, Г.Марусич саме темі виробництва і віддавав свої пріоритети. Вийшла худоба в літні табори після зимівлі – ось вам, будь ласка, й репортаж про таке переселення. Восени стає поголів’я в стійло – новий газетний матеріал. А вже якщо господарство зуміло налагодити повноцінну годівлю худоби і фермівська продукція до одного молоковоза просто не вміщається – тут вже мова йшла про справжні молочні ріки і кисельні береги.

Озвучене порівняння було звичайнісіньким газетним штампом, взятим з дитячої казки. Але Кіндратовичу воно подобалося. Можна лише здогадуватися, чому. Непросте дитинство в багатодітній сім’ї, скромні статки. В ті роки було зовсім не до делікатесів чи різносолів – лободу варили і їли. Тож подібний вислів був скоріше нездійсненою казковою мрією.

Сьогодні про казкові кисільні береги також є підстави мріяти. Тваринницька галузь на Солонянщині в занепаді. Споживаємо переважно молочні продукти, виготовлені з пальмової олії.

Г.К.Марусич колись придбав для себе збірник прислів’їв, приказок, афоризмів. І частенько використовував їх у своїх публікаціях. Щось на зразок: «Урожай збирай – про наступний дбай». І треба сказати, народна мудрість, влучне слово освіжали публікації на виробничу тематику.

Працівники редакції тих часів не дуже полюбляли писати критичні матеріали. Хоча вони завжди й були присутніми на сторінках газети: виступи членів рейдових бригад, перевірки комітету народного контролю, «Комсомольського прожектора». А ще ж існували рубрики «Лист покликав у дорогу», «Панько Намилишия». Тільки намагалися критикувати конструктивно, за діло. І щоб керівник бригади, ферми, спеціаліст колгоспу після зауваження мав бажання не махнути приречено на все рукою, а неодмінно виправити становище. І Григорій Кіндратович писав саме так.

Траплялися й непередбачені ситуації. Якось кинув докір своєму землякові, голові колгоспу імені Суворова Булкіну Івану Івановичу відносно організації силосування в господарстві. Той дзвонить:

- Кіндратовичу! А тобі не здається, що два ока для такого писаки, як ти, є великою розкішшю!


Отакої! Це зранку, коли напевне голові тільки-но принесли свіжий номер газети на стіл. А вже після обіду лунає новий дзвінок з Привільного:

- Ти там дуже не дуйся. Приїдь у гості…

Вміли керівники і реагувати на критику, і діло робити добре

Григорій Кіндратович і сам з таких. Бувало, висить за ним важливий і терміновий матеріал. Тільки взяв та й прогуляв цілий день нічого не роблячи. Все це бачили. А редактор в першу чергу. На ранок очікувався відповідний розбір польотів. Тільки новий день показав, що причин для хвилювання, а тим більше екзекуцій, не було. Написана відповідальна стаття зранку лежала на друкарській машинці. А сам Кіндратович походжав коридором з цигаркою в руці, невимушено наспівуючи своє: «Я в японських ботинках…» Це був його своєрідний тріумф. На шість годин ранку прибіг до кабінету і виконав необхідну роботу. Всім довів: головне не висиджувати зранку до вечора на стільці в кабінеті, а діло вчасно зробити. І на такого журналіста можна було покластися.

Г.К.Марусич був дуже веселим і життєрадісним. Скрізь, де б він не знаходився, лунали жарти, анекдоти, чувся сміх. І за такої обстановки всьому колективу редакції «ВПЕРЕД» працювалося легше і продуктивніше.

6. Автомашина на зразок

Першою редакційною автомашиною, на якій довелося працювати шоферу Бубелі Івану Григоровичу, стала красуня ГАЗ-21 «Волга» білого кольору. Подібна була на той час лише в користуванні секретаря райкому партії І.О.Радченка. Навіть державні номери авто були дуже схожими. Це колись навіть стало причиною непорозуміння.

Редакційна бригада приїхала за матеріалами до одного з колгоспів, почала розшукувати місцеве керівництво, яке саме вирішило трішки підобідати на природі у неформальній обстановці. Як побачили місцеві «Волгу», що вже під’їздила, повна розгубленість:

- Перший секретар!..

Але потім перевели подих від радощів, що все обійшлося, давай вже сваритись. Мовляв, не могла преса попередити раніше про свій приїзд. Тільки як це було реально зробити? Це вже дивувалися самі газетярі. Рація відсутня, про нинішній мобільний зв’язок у ті роки і говорити не доводилося.

Другу автомашину, а це був новенький ГАЗ-69 із заводського конвеєра, І.Г.Бубела доглядав як молоду наречену. Завжди чиста, охайна, готова до роботи. В шофера був принцип, який здавався розумним. Ніколи не чекав, поки щось вийде з ладу. Хай і новенька ще автомашина, а вже виглядає в магазині чи на складі в «Сільгосптехніці» запчастини. Вони завжди можуть знадобитися в недалекому майбутньому.

Іван Григорович, якщо не було поїздок на район, завжди інформував:

- Шукайте мене в гаражі. Позаглядаю під машиною.

І дійсно, заїздив на оглядову яму, підтягував, регулював, оглядав техніку. Чи треба говорити, що вона практично ніколи не підводила свого господаря.

Добре пам’ятаю свій перший редакційний виїзд на район з Бубелою. Намітили план побувати на тваринницькій фермі колгоспу імені Чапаєва. Переїхали неспішно гребельку. А далі ж до самісіньких корівників – повне осіннє бездоріжжя, традиційне фермівське багно. З жалем подивився на своє взуття, яке так ретельно вранці намащував кремом. Спостережливий Іван Григорович ці міркування відчув і помітив. Підвіз до самісіньких дверей ферми, де чистіше.

- Тебе ж тут ніхто ще й не знає. Хай бачать, що виліз саме з кореспондентської машини… - пояснив своє рішення.

Що ж, виглядало розумним. З іншого боку, молодий літпрацівник менше до салону автомашини грязюки принесе. А її шофер не любив.

Промайнуло з десяток років, і всі новенькі автомашини ГАЗ-69, які було водночас отримані на район, опинилися в металобрухті. І лише редакційний газик їздив і їздив, ніби кидаючи своїм незмінно свіжим виглядом виклик іржі, часу. А ще служив німим докором тим господарям, які не зуміли утримати машину в зразковому стані. Бо коли бували в колгоспах між людей – останні завжди оточували редакційну автомашину ніби музейний експонат, прицмокували язиком, дивуючись з її вигляду.

Пригадую, якось взимку з фотокореспондентом Ковалем Володимиром Мартиновичем шукали на тракторній бригаді зразково виставлену техніку. А механізатори лише здивовано знизували плечима:

- Ви свою автомашину сфотографуйте, ото і буде вам справжній зразковий об’єкт.

Це був, безумовно, комплімент на адресу І.Г.Бубели.

З нашим шофером було прожито немалий редакційний час. І хай ніхто не думає, що добрі справи забуваються. Допомагав забрати з пологового будинку дружину з сином, їздили отримувати нову автомашину з Краснопільського. А коли виникали хвилини особливого душевного настрою – смакували разом чаркою доброї домашньої горілки, яку завжди мав Іван Григорович при собі. І її смак до цих пір пам’ятається.

19 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі