• Olena Reynat

Повернення з полону небуття

Трагічні події минулого не мають строку давності

Історія сім’ї, історія роду… Для багатьох людей такі поняття є наріжним каменем самого існування. А як інакше?! Не знаючи свого минулого, чи можна у спокої жити сьогодні, мріяти про завтра, планувати майбутнє?


Вже не раз ставив перед собою Олег Анатолійович Мельник такі непрості питання. Особливо коли подорослішав, після школи поступив до Львівського університету на фізичний факультет, який згодом успішно й закінчив. Після розподілу разом з дружиною отримали направлення на Солонянщину. Працював вчителем Тритузнянської середньої школи, згодом заступником директора професійно-технічного училища з виховної роботи. Потім він керівник Солонянського відділення Ощадбанку, Центру надання адміністративних послуг райдержадміністрації.


Непомітно пролітали дні за днями, наповнені звичними життєвими турботами. Одне не давало спокою - доля діда Мельника Івана Тимофійовича. До війни той проживав у селі Полтавка Першотравневого району Миколаївської області. Але в період буремних подій, пов’язаних з репресіями проти українського народу, десь безслідно зник у застінках дуже жорстокої організації - НКВС. У далекому тепер 1938 році сім’ї лише надіслали коротке повідомлення, що визнано Івана Тимофійовича агентом іноземної розвідки, а отже й «ворогом народу».


У роки великого терору існувала така практика. На підставі донесеної інформації слідчими негайно відкривалася кримінальна справа, яка у переважній більшості випадків ставала підставою для послідуючого винесення смертного вироку і страти в’язня. Рідним ніколи не повідомлялося про розстріл. Їх лише інформували, що людину засуджено до 10 років позбавлення волі без права переписки і передач. Тобто, перебування у виправно-трудових таборах десь в Сибіру. Ось і дружина Анна Арсентіївна Мельник отримала саме таке повідомлення.

Треба сказати, що зникнення людини у застінках НКВС тривалий час лишалося для близьких і знайомих темою табу. За часів СРСР у сім’ї про це якщо й говорили, то рідко і пошепки. Побоювалися нових можливих переслідувань з боку радянської системи. Підстави для такої обережності існували.

На момент арешту Івана Тимофійовича, його синові Анатолію було усього два роки. Ріс без батька, а в світ пішов маючи своєрідне клеймо в анкетних даних і особовій справі – «син ворога народу». І тим не менш зумів знайти себе у житті. Отримав вищу освіту, працював педагогом, а потім багато років директором середньої школи на Тернопільщині. Своєю чесною, самовідданою працею заслужив повагу односельчан, земляків.

Людиною був талановитою. Писав вірші, які згодом склалися у цілу видану збірку «З доріг життя». Є в ній і віршовані рядки про батька, обличчя якого не зафіксувала дитяча пам’ять, але серце линуло завжди.

Анатолій Іванович цікавився долею рідної людини. Написав листа до органів безпеки з проханням надати інформацію про батька. Адже скільки вже років пройшло, і жодної вісточки від нього. Звідти повідомили – помер у таборі від запалення легенів.

І ось тепер надійшов час онукові долучитися до пошуку істини. Історичну викладку подій того часу Олег Анатолійович Мельник вивчив добре. Залишалося тільки знайти самі документи справи, якщо її не було знищено. Служба безпеки України архіви того періоду вже розсекретила. І удача прийшла.

Листування за допомогою Інтернету, спілкування з працівниками багатьох державних органів – тема для окремої цікавої розмови. А в результаті на домашній електронній пошті з’явилася папка з 96 файлами, на яких скрупульозно зафіксовано колишні події. Навіть фото збереглося. Документам – 83 роки!

Короткий історичний екскурс. У 1938 році замість Генріха Ягоди, якого було страчено за зловживання повноваженнями, НКВС очолив Микола Єжов. За свідченням істориків й дослідників минулих подій, людина хтива, справжній садист. Він намагався скрізь розставити своїх відданих людей. Ескалація «ворогоманії» та «шпигуноманії» увійшла в нову фазу після того, як на посаду наркому внутрішніх справ УРСР було призначено Ізраїля Леплевського.

Далі буде.

Микола ТКАЧУК, журналіст