• Olena Reynat

Повернення з полону небуття

Трагічні події минулого не мають строку давності

Продовження. Початок в №№ 39, 40 ц.р.

На той час це була прикордонна територія, яка межувала з Польщею. Крайня бідність примушувала багатьох українців ходити через ліс до сусіднього заможного польського села і скуповувати там різну дешеву, якісну мануфактуру з метою її подальшого перепродажу. З того і жили. Сьогодні це б назвали човниковим методом торгівлі, яким користуються багато жителів західних областей України, що проживають на кордоні з Угорщиною, Румунією, Словаччиною, Польщею. Але тоді цей вид діяльності Ямпільський прикордонний загін назвав контрабандою. Разом з іншим односельчанином Івана Тимофійовича було затримано. Обох допросили і потім відпустили. Натомість запропонували співробітництво. Мовляв, ходи і далі через кордон. Тільки потім розповідай, про що саме говорять поляки, які в них настрої.

Ось за що і вчепилися слідчі НКВС. На першому ж допиті було поставлено запитання:

- Чи маєте намір надавати слідству правдиві показання про свою контрреволюційну діяльність?




- Так, я слідству даватиму тільки правдиві показання, - прозвучала відповідь.

Відчуваєте нюанс? Слідчий Шатковський гне лінію НКВС про контрреволюцію. А ось підслідчий не розуміє про що мова, просто обіцяє говорити правду.

Як видно з протоколу, сподівання слідства не виправдалися. Відповіді звучали не ті, як йому було потрібно.

- На цілий ряд поставлених запитань ви не дали вичерпних показань. Ми вернемося до цієї розмови пізніше, - написав слідчий.

Протокол датовано 20 лютим 1938 року. А вже через два дні, коли за діло взявся молодший лейтенант держбезпеки Зислін, нарешті зафіксовано потрібне зізнання: «Був затриманий польською «дефензивою» і перевербований для роботи на користь спецслужб Польщі». Воно звучить як вирок. Чи розумів Іван Тимофійович, що саме підписав у протоколі?

Спеціалісти стверджують: кожна людина має свій рівень терпіння болю. За два дні бранця Одеської тюрми напевне піддали таким нелюдським тортурам, що далі переносити їх просто вже не було сил. От і з’явилося зізнання, яке привело до розстрілу. Цей вирок без вагань винесла «трійка» НКВС. А про десять років таборів – то все вимисел, аби заспокоїти людей. Тільки який там вже спокій!

Кажуть, час лікує людські рани. Йшов 1961-й рік. Над країною повіяли вітри політичної відлиги. І стало можливим запитати: а чи вірно, об’єктивно виносилися вироки каральними органами під час репресій у 1937-1938 роках? Анна Арсентіївна Мельник скористалася цим моментом і надіслала відповідного листа, аби врешті-решт з’ясувати долю свого чоловіка.

По службі лист потрапив до помічника військового прокурора Одеського військового округу підполковника А.Кравцова, людини дуже чесної, принципової, скрупульозної. У цьому переконує наявність документів, які з’явилися у справі вже нового розслідування. Це вам не протоколи допитів, виготовлені ніби під копірку працівниками НКВС.

Вже перше його ознайомлення з архівним ділом дало привід поставити під сумнів вирок «трійки». Бо в ньому дуже мало конкретних фактів, які до того ж є неперевіреними. А звинувачення базується лише на зізнанні самого Мельника.

Підполковник Кравцов розсилає свої термінові запити по всій країні. Найперше, до обласного управління Комітету державної безпеки, якому був підпорядкований Ямпільський прикордонний загін. Але там про перевербування чи будь-які інші зв’язки підозрюваного з польською дефензивою нічого невідомо (!). Подібна інформація надходить і з Центрального державного особого архіву СРСР. Отже, висновок один: невинний.

Та помічник військового прокурора на цьому не зупиняється. Робить спроби розшукати осіб, які давали свідчення проти Мельника у веденні контрреволюційної діяльності. Тільки сліди Степановського, Борща, Колесніченка за виром подій так і не вдається знайти. Вони просто зникли. А подивитися в очі цим людям дуже хотілося б.

Натомість свідчать інші жителі села Полтавки. Вони добре знали Івана Тимофійовича. І жодних підбурювань колгоспників проти діючої влади від нього не чули.

Рішенням військового трибуналу Одеського військового округу Мельника Івана Тимофійовича було реабілітовано посмертно.

Що ж, звершилася вища справедливість. Невинну людину справді повернуто з полону небуття, у якому та перебувала довгий час. Тільки хто відповів за скоєний злочин проти неї і закону? Слідчий Шатковський, який здійснював тиск на свідків? Молодший лейтенант органів безпеки Зислін, котрий у казематах Одеської тюрми мабуть закатував не одного бранця, щоб виконати доведений план по «ворогах народу», «шпигунах»? Це так і залишається таємницею.


Хто був справжнім ворогом народу?

Доля Івана Тимофійовича Мельника виявилася нерозривно пов’язаною з історією країни, влада якої у свій культ возвела терор, справжній геноцид проти власного ж народу. Мільйони людей загинули на фронтах кривавої війни, куди їх кидало бездарне командування Не менша кількість – у таборах ГУЛАГу, на лісоповалах. А скількох невинних громадян визнано «шпигунами», «ворогами народу», яких без суда і слідства повели на розстріл кати у військовій формі НКВС? Вироки, які виносили сумнозвісні «трійки», важко назвати справедливими судом. І про це сьогодні варто згадати.

Розглянемо історичні фото. Один із шлюзів побудованого в роки першої п’ятирічки і введеного в дію Біломорсько-Балтійського каналу оглядає Сталін разом із своїми поплічниками Ворошиловим, Молотовим, Єжовим. Довжина споруди - 227 кілометрів. Зведено її вручну силами засуджених. Канал з’єднав Біле море з Онезьким озером, мав вихід і до Балтійського моря. За свідченням очевидців, Сталін сказав, що канал вийшов мілким (глибина сягала усього 3,65 метра) і вузьким, а також охарактеризував його, як безглуздий і нікому непотрібний. В той же час, за офіційними даними, на цих каторжних роботах загинуло більше 12,3 тисячі чоловік. А неофіційно – більше 200 тисяч!

Закінчення у наступному номері.

3 перегляди0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі