Поки не здобудем омріяну перемогу

Кілька слів до історії свята, яке було затверджене Верховною Радою України чотири роки тому. На меті стояло вшанування мужності, героїзму захисників незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу, посилення суспільної уваги і турботи до учасників добровільних формувань, підтримки ініціативи громадськості.


Написано грамотно і правильно. Тільки для мене День українського добровольця має своє, особливе значення. Адже він тісно пов’язаний з бойовими діями на Сході країни. Я не воюю в окопах на передовій, не вдивляюся у автоматний приціл, щоб не допустити до наших позицій підступних ворожих плазунів. І все ж вважаю себе добровольцем. Бо допомагала і допомагатиму нашій українській армії міцно стояти на рідній землі і не пускати на неї ворога. Роблю все це за велінням серця.

Інколи хочеться скласти своєрідний звіт нашої волонтерської роботи, відповісти деяким людям, хто кидає у спину слова: «І коли вже перестане їздити на оту війну?» Відповім: коли вона закінчиться!

Ситуація в країні здається дуже дивною. Самої війни не оголошено, але вона триває з дня у день, гинуть наші хлопці, які б могли зробити багато добрих, значущих справ у мирному житті. Скрізь з гучномовців лунає музика в ресторанах і кафе. А ось на Сході гримить вже інше – канонада бойових дій. Два різних життя в суспільства, які так не схожі між собою.


Багато людей зажиріли від статків, навіть не знають, як вдягти звичайні чоботи солдата. Не знають, як горить поле пшеничне. А ми їдемо степовою дорогою, затягнутою димовою завісою. Пускають її за вітром стиглі соняхи. Поруч комбайн зеленого кольору косить цю олійну культуру, намагається хоч щось вирятувати з вогню. А небезпека ось вона, поруч.

Коли мій син пішов добровольцем на війну, я кричала, плакала, качалася в розпачі по підлозі. А потім стояла перед іконами та прохала у молитвах Бога, щоб врятував мою дитину від біди. Просила: якщо саме так буде – стану іншим допомагати, доки стане сил.

Починаючи з 2014 року, від мене возили гостинці на війну волонтери з міста Дніпра, Солоного. Пекла, варила, смажила, а вони відвозили цю їжу нашим воякам на передову. А потім і сама почала їздити, дякуючи великій допомозі Святовасилівської середньої школи, доньки Віки, братовій сім`ї.

В пам’яті залишився такий спогад. Коли сина збиралися відправити із міста Хмельницького на територію бойових дій, у нього не було навіть рюкзака. Не встигла за нього подбати. Ось чому попросила хмельницьких волонтерів про допомогу. Сина вже нікуди не випускали із військової частини. Таня Баско, дійсно волонтер із великої літери, через своїх друзів потурбувалася. Крім рюкзака ще й светр теплий купили. А всім хлопцям різних смаколиків заготовили. І сказала ось які слова: «Як це так, жінка-волонтер їздить з нами на війну, а син залишиться без рюкзака?» Я завжди не переставатиму їй дякувати, для мене вона чарівна жінка!

Був ще один випадок. Син прийшов з товаришем, у якого лише одна матуся, і також не було коштів на рюкзак. Вже й не знаю, як його до армії забрали. І ось Петрович, який вже був поранений на війні і втратив ногу, але став волонтером. Він за свої кошти також купив цій дитині і рюкзак, і светр!

Ось які добрі люди серед нас! І я сама вірю в доброту інших, коли допомагаю нашим хлопцям-захисникам. Бог не залишив мою дитину в біді! Так що кажу всім: їздила, їзджу і буду їздити до військовослужбовців, щоб ви всі спали спокійно. Бо в нас чудова команда. Це і донька Вікторія, і матір чотирьох дітей Ніна Сусік. Це дружина захисника України Панасенко Ірина. А ще дружина нашого улюбленого шофера Ірина Яцук. Ну і найкращий наш шофер-волонтер, який встиг пройти пекло війни в Афганістані – Роман Яцук!

Своєю машиною все відвезе на передову, та ще й пальним її заправляє. А колись виїхали на передову до Луганської області. І в нас несподівано зламалася машина. Тоді допоміг інший друг-волонтер, знайшов нам машину. І ось уявляєте, перевантажилися, Рома сів за кермо чужої машини і ми поїхали. А свою ремонтував потім за великі кошти.

Нам доля подарувала і ще одну добру людину в команду. Це депутат Солонянської селищної ради Юрій Сміюха. Та в нашій привільнянській окрузі багато небайдужих до горя людського. Ось чому і об’єдналися в єдину команду волонтерів, справжніх добровольців. І це дає привід вірити в нашу перемогу.

Слава Україні!

Надія НЕЧЕРДА, волонтерка, с.Малинівка

14 перегляд0 коментар