• Olena Reynat

Піднімався штрафбат в штикову…


Життєвий шлях Азарова Петра Кіндратовича був дуже непростим. В Новопокровці мав сім’ю і п’ятеро дітей в ній. Тільки Голодомор не дав насолодитися цим щастя. Якось на зібраному вже полі випадково підібрав кілька хлібних колосків, що їх загубили під час роботи жниварі. Сподівався підтримати свою зголоднілу дітлашню. Але хтось «настукав» в органи.


В приміщенні сільської ради організували показовий суд. Озброєні конвоїри для більшої переконливості клацнули затворами карабінів, коли прозвучав вирок: «Ворог народу. До розстрілу!» Люди почали вистрибувати у вікна. Думали, що стрілянина розпочнеться негайно в залі. Який був жахливий час!

Коли сидів у камері смертників обласного ізолятору, що на вулиці Чичеріна, очікував своєї долі, підказали написати листа всесоюзному старості Михайлу Калініну про заміну такого ось суворого вироку. І ви знаєте, диво сталося! Чи то лист насправді дійшов до Москви, чи місцеві каральні органи вдалися до пом’якшення вироку. Мова ж йшла усього лише про кілька не вкрадених, а лише підібраних на стерні хлібних колосків! Невже за це розстрілювати людину? В результаті зацокотів по рельсах «столипінський» у бік сибірських таборів до лісоповалу.

Голодомор забрав всю сім’ю. Лише один синок Іван ще не скінчив сирітського поневіряння світом. Де його шукати?

Вже йшла війна, коли Петро Кіндратович нарешті відбув свій табірний строк. Куди тепер далі? Звичайно, що на фронт, на передову в штрафний батальйон. А як же, був «ворогом народу».

Солдату вже давно можна було змиритися зі своєю гіркою участю. Тільки сили духу не втрачав. Був сміливим і відчайдушним. Як-то кажуть, двом смертям не бувати. Штрафників завжди першими кидали в бій на найнебезпечніших ділянках фронту. І тоді приєднував боєць до трьохлінійки штик і дійсно що першим кидався на ворога у нестримній атаці. Лише там, у фашистських траншеях, могла бути перемога, існувала надія на виживання. Бо затримуватися на місці чи відступати не доводилося, в спину загрозливо дивилися кулемети загону НКВС. Штрафників дуже боялися на фронті, таких ось нестримних відчайдух, які щодня ходили по лезу ножа і ніби гралися зі смертю.

П.К.Азаров неодноразово діставав поранення, але тим не менш пройшов війну до самого кінця. Повернувся додому з бойовими нагородами і побачив там свою зруйновану хату. Нове життя починав, що називається, з нуля, з чистого аркушу. В колгоспів був об’їздником волів, коней. Це відповідальна справа, але вона вдавалася досвідченому господарю. В другому шлюбі народився син. Назвали його також Іваном на честь першого, який згинув у Другій світовій.

Неспішну ходу діда Петра на день 9 Травня пам’ятають односельчани. Стомлені, але добрі очі виразно дивилися на красивий світ мирного життя, в якому немає голоду, артилерійської канонади і посвисту ворожих куль. А вони так знайомі людині, яка встигла пройти через справжнє пекло.

Це покоління фронтовиків вже давно відійшло у вічність за плином часу. І воно ніби забрало із собою нерозгадану військову таємницю: як вдалося перемогти у тій війні? Вижити, відбудуватися, народити дітей, встигнути порадуватися онукам і правнукам. Як не зламали людського стержня життєві незгоди? В цьому вони продовжують служити яскравим прикладом своїм нащадкам.

Почерк снайпера

Почесним громадянином села Промінь харків’янин Антон Петрович Тертер’ян став невипадково. У роки Другої світової війни звільняв його від фашистських загарбників. Бойовий досвід, влучні постріли цього снайпера неабияк допомогли здолати оборону ворога.


Боєць тримав у постійній напрузі гітлерівців, не давав їм і голови підняти з окопів. Особливо пильнував кулеметників, видивлявся у оптичний приціл погони ворожих офіцерів. І коли потрібний об’єкт знаходився - негайно лунав постріл, у ворожій касці з’являлася дірка від кулі. Своєрідний почерк нашого героя. І про це Антон Петрович неодноразово розповідав промінчанам під час незабутніх зустрічей.

Якось місцевий пошуковець військових раритетів Ліновецький Сергій Анатолійович проводив розкопки старих траншей на місці боїв поблизу колишнього села Сигнальне. І несподівано знайшов дві німецькі каски. Кожна з них була помічена у передній частині влучним пострілом.

- Це тільки робота Тертер’яна, його почерк, - одразу ж зробив припущення археолог.

І не помилився.

Пам’ять про людину, яка наближала таку омріяну перемогу, живе у серцях нащадків, жителів с.Промінь. І про це ще піде мова.

Назвали село

Матросовим

Солонянщина у 1943-44 роках була територією запеклих боїв з фашистськими загарбниками, які не бажали здавати позицій. Допомагав їм чинити опір рельєф місцевості. А ще – залізничний насип, який ділив територію колишнього району практично навпіл. Навколо нього ворог грамотно організував свою оборону, пристріляв усі ймовірні шляхи наступу радянських військ.

Треба чесно визнати, інколи наші бойові дії мали не досить організований характер, а тому і невтішний результат. У цьому переконують архівні документи, ксерокопіями яких колись поділилася завідуюча Наталівської сільської бібліотеки Тамара Григорівна Шевченко. В них мова йде про день 5 листопада 1943 року, всього-на-всього один з багатьох днів тієї довгої війни.


Рукою писаря, а в цьому немає сумніву, бо почерк виглядає дуже акуратним і каліграфічним, напевне, що під диктовку старшого офіцера, викладено бойову ситуацію на лінії фронту поблизу села Наталівки. А вона така: «Наступ йшов дуже повільно, тому, що сусіди сильно відставали. Фланги були неприкритими. Частини дивізії від авіації ворога понесли великі втрати. Особливо 73 гвардійський стрілецький полк».

Аналізуємо наведені поруч цифри. Вони дійсно тривожні. В 7-й роті залишок бійців після виходу з бою становить вісімнадцять чоловік, в 3-й – сімнадцять, 1-й – усього десять.

Рота – це приблизно 120 солдат і командирів. Їх може бути 100, навіть 80 чоловік. Тут обов’язково треба врахувати попередні втрати в боях цих військових підрозділів. Але командиру 73 гвардійського стрілецького полку в такій ситуації просто не позаздриш. Скільки людей загинуло!

Читаємо далі: «В результаті цих наступальних боїв… частини дивізії втратили 834 чоловіка вбитими і пораненими, одну 76-міліметрову гармату…» Цифри вражають. Які колосальні втрати особового складу!

Нижче в цьому фронтовому зведенні викладено укомплектованість стрілецьких рот під час їх виходу з бою. Неупереджені цифри свідчать, що 81-й гвардійський стрілецький полк везіння покинуло ще більше, ніж інших. У 3-й, 5-й, 6-й, 9-й ротах людей не залишилося взагалі. Жодного чоловіка! Ці підрозділи практично перестали існувати.

Давайте уявімо ситуацію. Офіцер піднімається, командує: «Рота! В атаку! За мною!» І біжать вперед бійці. Під зливою куль, вибухами бомб, розривами мін і снарядів, цокотіння ворожих кулеметів. Рідшають ряди. Ось вже десять чоловік залишилося, п’ять, три. Нарешті і останнього прошила ворожа куля. Відтепер немає роти. Війна…

«Наступ частин дивізії було призупинено на кінець дня 5.11.43, вони закріпилися і перейшли до оборони на зайнятому рубежі біля залізничного роз’їзду західніше висоти 170,4». Озвучена висота – це Грякова Могила поблизу Наталівки.

А з тилу надходить підкріплення. Прибуває загін матросів, знятий з якогось військового корабля, що на той час стояв на швартових і залишився без діла. Біля села Францеве командування їх одразу ж і кидає в бій. Матроси молодці, сміливі, відчайдушні. Без попередньої розвідки, з’ясування обстановки, з гвинтівками наперевіс та криками «ура», біжать у ймовірну штикову атаку. Але замість цього налітають на шквальний вогонь ворожих кулеметів поблизу залізничного полотна. Німці там кожний шматок території пристріляли. Цілий загін сміливців поліг практично водночас. Вічна їм пам’ять!

Згодом матросів було поховано в братській могили трішки далі місцевого цвинтаря. А саме село з Францевого перейменували на Матросове. Воно так і нині називається.

Ми звикли говорити про наступальні переможні дії, мужність, героїзм, незламність наших бійців. Тільки не треба забувати і про такі ось бої місцевого значення, за які заплачено дорогою ціною.

Ще одна цікава деталь. В них брали участь не лише гвардійці згаданих стрілецьких полків, а й загороджувальний загін НКВС. Кого саме він пильнував своїми кулеметами? Під час атак ворожої авіації, яка в осінню негоду діяла не з польових аеродромів, а з бетонного в Кривому Розі, загинули і перші, й другі. Перед смертю всі залишилися рівними. Імена бійців викарбовано на бетонних плитах братської могили.

Кавалер

орденів Слави

Свого часу фронтовиків, хто мав усі ці три бойові відзнаки, прирівнювали до звання Героя Радянського Союзу. І такою на Солонянщині була лише одна людина – житель села Сурсько-Михайлівки Гаркуша Микола Васильович. Але…

В селі Олександропіль тихо і якось непримітно доживав свій вік Демченко Григорій Григорович. Він теж з когорти переможців Другої світової війни. Про свої подвиги рідко розповідав, бойових нагород ніколи не вип’ячував на показ. А якось розгледіли односельчани ці відзнаки і зрозуміли: поруч з ними справжній герой. Скільки вагомих регалій, орденів і медалей має воїн. Чого тільки два ордени Слави другого і третього ступенів варті!


- Так мене і третім орденом нагородили. Це було під час боїв у Прусії. Але дістав серйозне поранення. Поки валявся по госпіталях, лікувався – десь загубилася і нагорода, й документи, - пояснив ветеран.

- Це ж дуже важлива інформація, - зацікавився тодішній секретар комсомольської організації місцевого колгоспу імені Богдана Хмельницького Анатолій Федінчик. – Ви б спробували знайти орден в архівах.

- А навіщо, - спокійно відреагував учасник бойових дій. – То вже все історія. Головне, щоб зараз життя було мирним…

Ось якими вони були скромними, справжні фронтовики. І дуже шкода, якщо бойова нагорода, а в такому разі Григорій Петрович став би офіційним повним кавалером орденів Слави, не зуміла вчасно знайти свого героя.

Трикутник

з фронту

Десять років тому першокласниця Солонянської СШ Юлія Полятикіна написала до редакції газети «Вперед» цікавого листа. В ньому розповідь про те, як сім’я шанує пам’ять про фронтовика Кудлая Максима Мусійовича. Юній авторці він доводився дідом. Останній лист з фронту від нього датований 15 березням 1945 року. Бої йшли вже на території Угорщини.

Наприкінці листа приписка: «Дорога моя дружина Галя! Доглядай сама себе і діток. Можливо Бог мене збереже, залишуся живим, тоді будемо разом їх виховувати…». Тільки не судилося. Приносить листоноша трикутник, підписаний невідомим почерком. А в ньому… «Дорогі дітки, не надсилайте більше листів. Ваш татко загинув, захищаючи свою Батьківщину, вас і щасливе майбутнє ваших дітей. Я не зміг його поховати по-людськи, лише накрив солдатської шинеллю. Йшов такий бій, кулі свистіли як град. Я хочу, щоб ви знали: батько загинув як герой. Ми з ним товаришували усю війну і дали клятву один одному. Якщо хтось із нас залишиться живим – допомагатиме сім’ї загиблого товариша».


Лише через кілька днів сім’я отримала і офіційну похоронку на Максима Мусійовича Кудлая. Він дійсно загинув як герой під час визволення Відня. В коротких рядках з солдатського трикутника криється уся трагічність тієї кривавої війни, про яку не забувають вірні нащадки.

Розвідник і…

дипломат

Ще з далекого дитинства, коли бігав босоніж разом з іншими своїми підлітками по зелених соковитих травах, припало до душі Власу Антоновичу Ковтуну весняне розмаїття. І він завжди із задоволенням вдихав насичене ароматом квітів повітря. Будь то на задимлених порохом фронтових дорогах чи мирних степових просторах рідного краю.

Ось і того дня вийшов ветеран на власне подвір’я та й зупинився, вражений красою весни. Починали квітувати яблуні, які вже піднялися догори і мали намір порадувати господаря своїми запашними плодами. На невеличкому клаптику землі розпускає листя полуниця. Також солодка, а ще кажуть й корисна ягода.

Все б нічого у ветерана. Ось тільки здоров’я почало підводити. Буває, що вийде на вулицю у напрямі сільського магазину, а за чим йти збирався – вже й не пам’ятає.

У Василівці до ветерана ставилися шанобливо. І весняної пори, коли село збирається біля пам’ятника загиблим, і під час інших урочистих подій завжди запрошували на зустріч. Бажали вслухатися в рядки історії з вуст людини, що її творила. І тоді лунали хвилюючі спогади.

Сім’я Ковтунів проживала на залізничній станції біля магазину. Коли з репродуктора оголосили про початок війни, продавець мовчки почав збиратися до призовного пункту. А Власу передав ключа від торговельної точки. Інструктаж був коротким. Мовляв, діло це нехитре, розберешся. Комусь же треба торгувати. Це пізніше відіграло свою немаловажну роль у житті.

Прийшов час і самому Власу зодягти військову гімнастерку, понюхати пороху на передовій у складі 10 окремого полку зв’язку. Якось викликають його до командира. А той сидить за самодільним столом у штабному бліндажі, гортає особову справу.

- Ти що, в торгівлі працював? – перепитує командир полку.

- Так точно, доводилося! – рапортує Ковтун.

- А зможеш наш полк провіантом, їжею забезпечити? – несподівано цікавиться командир.

- За весь полк поки що не ручаюсь. А ось батальйон – гарантую, - відповідає боєць.

Ось так і став старшиною військового підрозділу. Йому виділили спеціальну «полуторку», якою мотався по всіх усюдах, розшукуючи провізію. На фронті бійці знали одну прописну істину: війна війною, а ось обід має бути за розпорядком. І як відступали, і вже пізніше, коли армія набрала наступальних обертів, тилові частини нерідко не встигали йти в ногу разом з авангардом. І старшині Ковтуну доводилося виступати у кількох ролях. Спочатку він ставав розвідником. Спробуй-но розберись, де та чи інша продовольча база розквартирувалася. Вирахував, знайшов. І тут починається вже дипломатія. Треба якнайпереконливіше довести тиловим інтендантам, що потрібно взяти саме таку кількість круп, цукру. А ще ж і тушкованого м’яса. Бо як бійцям без гарячого і ситного харчу на передовій? Важливо і про «наркомівські» не забути. Всім цим опікується старшина-зв’язківець.

Жодного разу свій брат-солдат не дорікнув. Бо на війні дуже добре розуміли важливість такої ось служби.

Не один раз потрапляв під ворожий артилерійський обстріл. Якось полювання за автомашиною влаштував фашистський ас на «Месершміті». Кулі цокотіли по дорозі, здіймали куряву. Але шофер вміло крутив баранку і ухилявся. Вижили.

Пройшов В.А.Ковтун фронтовими дорогами аж до самого їх закінчення. І коли повідомили зі штабу, що нарешті в Берліні підписано акт капітуляції, підняв автомата і щедро, цього разу не жаліючи патронів, розписався чергою у весняному небі за свою омріяну перемогу.

Радість - порівну

на всіх

Два важких фашистських «Юнкерси» неспішно розвернулися над селом і знову пішли в атаку на Солоне. Характерно заревіли у повітрі стабілізаторами бомби. І ось вже приголомшливі вибухи, від яких позакладало у вухах.

Одна з бомб вивергнула землю у палісаднику, друга повисмикувала з корінням дерева садку. І Віра Григорівна Єременко показує, де насправді це все сталося. Так розпочалася справжня війна для молодої дівчини і роки лихоліття.

Після звільнення села її, ще неповнолітню, зарахували до складу бойової військової частини… трактористкою. Дівчина транспортувала різні габаритні вантажі на передову, підтягувала до лінії фронту важкі гармати. А потім отримала наказ переключитися на обробіток ґрунту. Це теж був своєрідний фронт, бо армію ж треба годувати.

Віра Григорівна пригадує прізвища людей, з якими доводилося працювати поруч. Це трактористи Каймаканов Олександр, Тополь Анатолій, причіпний Петренко Волод