• Olena Reynat

Своє життя не змарнували

Прочитавши статтю Г.Петренка «Стоять на продаж холодильники» («ВПЕРЕД» №48 від 4.12.2021 р.), мене, як кажуть, зачепило за живе. З великою повагою ставлюся до Григорія Івановича. Тож хай він вже пробачає за висловлення цих думок.

Автор у своєму дописі чомусь обійшов справжню біду сьогодення. Хіба нам, людям, котрим Господь дав всього одне життя, не хочеться прожити його так, як бажає того душа? Коли я отримала квартиру в Солоному після 17 років очікування, ніби співала – рай! А вийшло – пекло.


Будинок ввели в експлуатацію з порушеннями правил інженерних технологій. Всі 24 квартири потерпали від холоду, котельня не здатна була їх обігріти. Одним словом, здали будинок без совісті і сумління. А мешканці ніби з дикого лісу заселилися. Увесь непотріб викидали в унітаз, забивалися труби. Чого тільки там не було. На третьому поверсі сусіди б’ються, нижче цілу ніч і день кричіть хвора дитина.

Ніхто не береться навіть підмести подвір’я, відкидати взимку сніг. У мене під вікнами була головна доріжка, що вела до будинку. Це так, мабуть, запланував архітектор. Тому цілими днями було ходіння людей. Навколо валяються недопалки від цигарок, обгортки з цукерок. А під лоджію навіть хтось справляв свої потреби.

Отакий жах витримала 20 років. Квартири я називаю «шпаківнями», бо туди залітають, немов птахи, різні люди. Переважна більшість ніколи не дбає про довкілля. Поживуть та й вилітають…

Ви звернули увагу, стільки бруду навесні та влітку поблизу наших житлових масивів? Там тяжко жити добросовісним людям, котрі втомилися боротися з байдужими до порядку на довкіллі. А поруч же гуляють їхні діти.

Ось чому заповітною мрією завжди було мати свій затишний, теплий, гарний будинок. Вирощувати сад, насаджувати гарні квіти. Мріяли з чоловіком в холодочку на подвір’ї, яке обплетене виноградною лозою, пити каву і в спокої зустріти старість.

Чоловік мав спеціальність будівельника. Тому, коли нам дісталася невеличка спадщина, обоє загорілися бажанням здійснити свою мрію. Та навіть не уявляли, як тяжко це буде зробити. Почалася, так звана, перебудова, з будівельними матеріалами існувала проблема. На той час чоловік працював на залізниці, йому виписали шпали, які вже були в користуванні. Наш високий будинок (по висоті шпали) два роки мочив дощ і гойдав вітер. Не було чим перекрити стіни, відсутня цегла. Гроші з’їдала інфляція. Про це можна розповідати до безкраю, як саме дістався нам будинок. І не тільки нам. Після випуску газети дзвонили схвильовані знайомі, розповідали, як вирощували живність, аби збудувати дім. Інші торгували молочними продуктами. Навіть дзвонили з Італії наші заробітчани. І це добре! Значить читають газету «ВПЕРЕД» за кордоном.

Хочу додати: жодна людина не працювала у нас на спорудженні будинку. Ми все робили удвох з чоловіком. Я була підсобним робітником. Сама колотила розчин, накидала його, а він робив стяжку. Навчилася робити все. І наш будинок зроблений тільки нашими руками.

Пригадую, один з днів 7 листопада. Односельчани йшли на свято, а ми на своє будівництво. Було холодно, зривався сніжок. Подавала цеглу чоловікові, та й приспівувала: «Бабу гріє не кожух, а веселий теплий дух».

Згадую, та й сльоза навертається на очі. Невже то я була, весела, здорова, омріяна? І ніхто не збирався виділятися з-поміж інших. Люди мріяли про краще життя у своїх власних будинках, невже ці пріоритети змінилися? Їх змінила влада. Та так, що люди збідніли до краю. Не можуть сплачувати а ні за опалення, ні за світло, воду. Навіть хто отримує субсидію. Вона не допомагає, бо то мізер грошей.

Особисто я відмовляюся зараз від багатьох речей, економлю на всьому. Так живе більшість нашого народу. А ціни на продукти? Вони злітають і злітають. А ліки?

Не буду згадувати «погану радянську владу», бо це не всі зрозуміють. Особливо, хто не жив при ній. Та огляньтеся! Все, що у нас є, вулиці, установи, різні споруди, все було збудовано при ній. Зараз десятки років не спроможні збудувати чи бодай відремонтувати такий необхідний для розвитку і дозвілля нашої молоді будинок культури. Натомість маємо купу кафешок.

Після такого ставлення до молоді, яке покоління матиме країна? Кажуть, що за минулий рік за кордон виїхало більше 600 тисяч українців? Охоче в це повірю. Вони шукають кращої долі. Вони їдуть з рідної домівки і землі, бо про них не дбає влада. Люди просто не розуміють, як їм надалі жити.

Коли ми зводили будинок, не думали, що життя кругле, як і земля. Що прийде час, і ти вже надалі не зможеш піклуватися а ні про квіти, ні за деревами в садку. Бо інколи й собі важко дати раду. От і продають будинки люди, або міняють на квартири. І мені теж дуже не хочеться повертатися у «шпаківню», але мушу. Бо вже не здатна піклуватися за дорогим моєму серцю подвір’ям.

Та зігріває думка, що наша праця не була марною. Що в моєму теплому, світлому, гарному будинку після мене буде жити онука з сім’єю. Що правнуки будуть бігати і гуляти на просторому подвір’ї! Хай їм це все буде на добро! А я, помираючи, знатиму: своє життя не прожила марно.

Світлана ФЕНЮК, с-ще Солоне


51 перегляд0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі