• Olena Reynat

Слово «вперед» - то наша сила

Є в історії багато чого поверхового, неперевіреного, а є історії справжні, які буває лише до певного часу «приховані», а потім приходить час і вони займають своє гідне місце. Розповім про одну справжню, яка роками мучила і терзала.

За певних обставин довелося дізнатися, як саме виникла назва нашої газети «ВПЕРЕД». І сьогодні, за місяць до її 90-річчя, відчуваю свіжу потребу повернутися до того, про що колись вже писав. А писав ось про що.


…У 1963 році до складу Солонянського району ввійшов Новопокровський, а також деякі населені пункти Дніпропетровського району. Наше село Чувилине межувало саме з цим районом. І ось одного весняного дня цього ж року перший секретар райкому партії Радченко Іван Олександрович разом з головою райвиконкому Георгієм Порфировичем Момотом вирішили оглянути стан посівів в цій степовій сільськогосподарській околиці. Доїхали на райкомівській «Побєді» до Чувилиного, а далі треба було подолати у балці місце, яке для усіх водіїв завжди ставало випробуванням на міцність нервової системи. Чому? А тому, що тут завжди дзюрчав струмочок. Через це довелося і «Побєді» забуксувати, яка з усіх сил намагалася вирватися на простір з чувилинської балки. Штовхаючи її, «Ваня» і «Жора» ледве не вчаділи від спрацьованого газу. Не виручали і ведучі передній та задній мости «Побєди». Ситуація вимагала нових дій і додаткової сили.

Трішки перепочивши, керівники району вже забагнюченими знову вдалися до штовханини. І знову нічого не виходило. Аж тут раптом після чергової «атаки» на весь голос прозвучала команда Георгія Порфировича, яка адресувалася водієві: «Стьопа, давай вперед і тільки вперед!» Після цього заклику «Побєда» запрацювала помітно азартніше, колеса різкіше рвонули і хоча повільно, але слухняно, машина почала підійматися вгору. Мабуть, і сама «Побєда» полегшено зітхнула, вирвавшись на простір. А в голові Івана Олександровича миттєво промайнула думка, яку він відразу ж озвучив: «Жора, а чому б нам районну газету «Червоний прапор» не перейменувати на «Вперед»? Ти ж бачиш, як це слово додало нам сили!»

Після цієї «перемоги» під Чувилиним події розгорнулися саме в цьому руслі. На черговому засіданні бюро райкому партії і райвиконкому І.О.Радченко запропонував дати нову назву районній газеті – «Вперед». Ніхто не заперечував. Ось так і розпрощалися з «Червоним прапором», який на думку багатьох, вже нічого не вирішував, а ось «Вперед» - це було зовсім інше, бо вимагало від усіх більшої активності, особливо в сфері виробництва.

Ось так в ті роки з’явився новий безвідмовний, «неіржавіючий» інструмент під назвою «Вперед». І коли пишу ці рядки, подумав і про те, що не кожен в подібній ситуації зміг би миттєво дійти до такої рятівної думки. Дійсно, то були турботливі керівники, не заради грошей, крісел і портфелів займали свої високі посади, керувалися зовсім не панівними тенденціями.

Як бачимо, з того часу вже спливло 58 років, а назва газети не змінилася. Першоджерелом цієї історії було інтерв’ю з Г.П.Момотом, нині вже покійним.

Так, а що ж мене після цього так мучило і терзало? – можуть запитати читачі. Просто було б гріхом, не відповісти на цей запит.

Саме черговий ювілей газети змусив негайно завітати в Чувилине і розшукати те місце, де прозвучало історичне для нас слово «вперед». Цим пошуком хотілося історично «узаконити» важливу сторінку в долі газети, якій присвятив тривалі роки життя.

День видався хоча і з не попутним вітерцем, але напрочуд сонячним і теплим. По дорозі до Чувилиного думав лише про успішний пошук. Лише час від часу відволікав подих полів, які цього року видалися щедрими на врожаї. А першою зупинкою стала єдина хатинка в Чувилиному, в якій проживає 78-річний Василь Васильович Халецький, про якого нещодавно газета розповіла. Довелося і мені з ним зустрітися. В цьому переконує і запропонований фотознімок. Василь Васильович тримає в руках саме ту газету, в якій розповідь про нього, і яка вже кілька ночей переночувала з ним. Мої очі в цей час «мандрували» то по його хатинці, то по обличчю її господаря. І це було все, що залишилося сьогодні від села. Задумливість і тиху скорботу я бачив на обличчі останнього жителя Чувилиного, в уяві якого, мабуть, перебігало усе його життя. Коли запитав у нього про ту балку і про те місце, яке завжди дратувало водіїв, то він лише махнув рукою і додав: «А воно ось тут, поруч».

Хоча розмова видалася і не багатослівною, та саме той помах руки і скупі слова розвіяли трішки смуток. Через кілька хвилин довелося зупинитися біля двох старих верб, між якими і знаходилося те кляте місце для водіїв. Це і було саме те місце, закидане гіллям і камінням, де і пролунала ота команда: «Стьопа, давай вперед і тільки вперед!» Саме ці дві верби, вже не такі розкішні і трішки згорблені, були свідками тієї історичної для газети митті. Саме та мить і внесла в душу певну святковість за час перебування в селі, яке вже і не село. Тут би впередівцям і відзначати своє професійне свято, і день «народження» газети. Пейзаж навколо дуже мальовничий.

Повертаючись в Солоне, стартував на велосипеді саме з того місця, яке змусив стати історичним. А потім з висоти чувилинської кручі помітив вдалині голубі цяточки. Що це було? То вже інша історія.


Григорій ПЕТРЕНКО,

журналіст, член НСЖУ

11 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі