• Olena Reynat

СПИТОК - НЕ ЗБИТОК

Закінчення. Початок у №38 від 25 жовтня ц.р.

Щодо власне оформлення запиту. Пояснювати навіщо ви цікавитесь публічною інформацією не потрібно. Якщо на сайті розпорядника вам пропонують заповнити форму, не поспішайте нею скористатися. Часто вона вимагає зайві реквізити з метою відбити у вас бажання подавати запит.


Запит пишеться у довільній формі, і має такі обов’язкові реквізити:

1) ім’я (найменування) запитувача, поштова адреса або адреса електронної пошти, а також номер засобу зв’язку, якщо такий є;

2) загальний опис інформації або вид, назва, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо;

3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.

Тобто, ідея законодавця полягає в тому, що публічна інформація настільки привселюдна, що не має значення, хто її запитує. Через це можна себе назвати лише ім’ям - Валентина, Ганна, Олена, Анатолій, Андрій, Микола. Адреса на вибір: або поштова, або електронна. Телефон – за бажанням. В кінці неважко поставити підпис і дату «Валентина, 15.09.2021 року». Хоча законодавець цього не вимагає, та у вас буде доказ, коли ви відправили свій запит. Вимога роздрукувати запит, потім підписати і сканувати, як це ще іноді буває, це - власні вигадки розпорядників.

На підготовку відповіді розпоряднику надається максимум п’ять робочих днів з дня отримання запиту. Якщо ви просите надати вам скан або цифрові копії якихось там наказів, положень, то це все безкоштовно. Якщо паперові, то більше 10 сторінок платно, але зараз це нечасто зустрічається.

Щодо опису інформації, яку потребує запитувач, і хитрощів, до яких вдаються розпорядники, коли їм є що утаювати. Наприклад, я подавала до Дніпропетровського державного медичного університету (ДДМУ) запит з проханням надіслати мені штатний розклад канцелярії, щоб з’ясувати ким насправді оформлена працівниця, яка сидить в архіві цієї установи, оскільки були сумніви, що вона знаходиться на своєму місці. ДДМУ штатний розклад спочатку не надіслав під приводом того, що «публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків», а вони висилають лише вже задокументовану інформацію. Отак двічі і виокремили прикметник задокументована. Проте хай буцімто високий на перший погляд статус установи вам ніколи не замилює очі. Кругом сидять наші люди. Згодом ДДМУ нічого не лишалося, як змінити своє начебто суворе дотримування закону, коли їм було роз’яснено, що запит на інформацію має містити «загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо». Тобто запитувач може й не знати, як називається необхідний йому документ – відомість, наказ, довідка, розклад чи щось інше. Довелося також оповістити ДДМУ про існування Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду №10 від 29 вересня 2016 року (п.1), де зазначено, що «якщо запит стосується інформації, яка міститься в кількох документах і може бути зібрана і надана без значних інтелектуальних зусиль (наприклад, без проведення додаткового змістовного аналізу), то така інформація відповідає критеріям «відображеності та задокументованості» і є публічною». До цього я додала трохи перефразоване речення з консультації експертки Тетяни Олексіюк, опублікованої на сайті «Доступ до правди»: «Очевидно, що ДДМУ володіє такою елементарною інформацією, як фактична кількість, ПІБ та освіта працівників архіву в червні 2021 року, і навіть якщо вона міститься в декількох документах (наприклад окремих наказах), її збір для надання у відповідь на запит не потребує значних інтелектуальних зусиль чи додаткового змістовного аналізу». Тоді вже знайшлися документи, з яких стало зрозуміло, що саме ДДМУ намагався приховати: в архіві у них працювала не архіваріус, а друкарка та за сумісництвом кур’єр.

Розпорядник має відповісти на запит будь-що. Навіть якщо інформація опублікована, то він не може у відповіді написати щось на кшталт – «Роззуй очі, на сайті все це є». Тим більш, що там часто виставляють не скан копії документів з підписами, а в форматі doc, що запитувача може не влаштовувати.

Відмова в задоволенні запиту надається лише в письмовій формі. У відмові має бути зазначено: 1) прізвище, ім’я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; 2) дату відмови; 3) мотивовану підставу відмови; 4) порядок оскарження відмови; 5) підпис.

Відмова є законною, якщо розпорядник не володіє і не зобов’язаний володіти інформацією, щодо якої зроблено запит. Наприклад, якийсь Володимир просив Городоцьку податкову інспекцію у Львівській області надати йому копію рішення органу місцевого самоврядування м.Комарна, для застосування при нарахуванні податку на нерухоме майно. Городоцька податкова переслала запит Володимира до міської ради, як належного розпорядника, про що повідомила запитувача.

Невмотивована відмова – це, на жаль, в Україні поширене явище. Якщо запит розпоряднику не подобається, то він і без знання законів відчуває, що відмова це щось негарне, але мотивувати - то для них дуже складно: і освіти не вистачає, і треба ж якось уникнути відповідальності. Через це складають свою відповідь у вигляді «непереводимой игры слов». Формально відповів, а все інше - твоя проблема. Але відсутність вмотивованої відмови – то негативний, але результат. Розголошення такої відписки – це теж зброя і цілком законна, адже все про що ми тут говоримо стосується публічної інформації. Розкажіть про це сусідам, громаді, наголошуючи на тому, що щось не так у нашому королівстві. Що вам надсилають якісь незрозумілі відписки замість обґрунтованої відповіді. У сільських районах, де всі один одного знають, це працює.

Ненадання відповіді на запит, ненадання інформації, неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання недостовірної інформації тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Звичайно, що з цим треба іти в суд, а в Україні з судовою системою, як ми знаємо, не все гаразд. І часу нема, і коштів, а сподівання, що отримаєш справедливе рішення, наближається до нуля. Безвідповідальні розпорядники це чудово розуміють і часто тим користуються. Втім водночас вони побоюються розголосу і намагаються все ж таки не доводити запитувачів до сказу.