• Olena Reynat

Стелиться лугом Барвінок

Як живеш, солонянська глибинко?

В Україні немало населених пунктів з красивими, ліричними назвами. Серед таких і наш Барвінок. Село ніби оспіване поетичними рядками: «Стелиться барвінку, буду поливати…». А його імені з давніх давен предки за народними уявленнями приписували особливу життєствердну силу. Це поєднання нев’янучого кохання, нестаріючого життя, пам’ять.





Вікіпедія нам підказує: у селі Барвінок на Солонянщині проживає всього 14 мешканців, воно розташоване біля одного з витоків річки Любимівка. До найближчого Незабудиного відстань 2 кілометри, Наталівки – 4. Поруч проходить залізниця, а через кілька кілометрів вже й станція.

І все ж це справжня глибинка колишнього Солонянського району. Враження таке, що село ніби загубилося на широких степових просторах, помережених глибокими вибалками. Відсутність нормальної дороги, а тільки її напрямок, всипаний щебенем, лише підкреслює віддаленість території.

Спробували розшукати Барвінок разом з колишнім сільським головою Наталією Василівною Персенко. Хоча сказано так скоріше для червоного слівця. Місце розташування обом відоме. Ось тільки…

- Чи бува не помиляється Інтернет? – висловлює сумнів супутниця. – Село виглядало колись дійсно красивим, з чудовими краєвидами. Але ж йому вготована сумна доля неперспективного. Там, скоріше за все, і людей вже немає нікого.

Наталія Василівна пригадує: наприкінці 80-х сільська рада проводила нумерацію садиб з виготовленням відповідних табличок. Тоді їх було понад 30. А в кожній хаті, як мінімум, по дві дитини. Дружною ватагою ходили учні разом до школи в сусіднє Незабудине, разом поверталися після уроків. Батьки в цей час працювали на колгоспній птахофермі. Згодом там почали вирощувати телят. Міцні литі стіни тваринницьких приміщень зуміли витримати перевірку часом, служать сьогодні німими свідками минулого розквіту села.

У Барвінку колись насадили чудовий сад. Навіть на центральній садибі такого не було. Хтось дуже розумно підійшов до цієї справи. Від перших ранніх черешень до пізніх сортів яблук і зимових груш плодоносили дерева.

Село мало одну широку вулицю. Біля садиб на траві гелготіли стада гусей, припиналися кози, телята. Хазяйновитими були господарі, дотримувалися дисципліни і порядку. Бо всі вони – колишні фронтовики, повернулися додому з бойовими орденами і медалями. А вечорами збиралися сусіди на зручних лавах, розмовляли про буденні справи. Нерідко й пісня злітала над широким простором. Вміли люди не лише добре працювати, а й веселитися. Недаремно в народі існувала ще одна неофіційна назва села – Веселе.

Неспішно прямуємо вулицею. Дикорослі акації, клени вже підібралися до самого асфальтного покриття. У непролазні хащі перетворилися садки і палісадники. Хиляться до землі стіни покинутих хаток. У незвичній тиші лише милують око яскраво-червоні ягоди шипшини.

- Ось тут жив Ляшенко Федір, баба Параска, - пригадує імена, прізвища людей моя супутниця. – Дітей звали Костя, Варвара, Катерина, Анатолій. Далі – Кабка. Переїхав до Незабудиного. Це хата Захара Григоровича Гноєвця. Фронтовик, відзначений двома орденами Слави. А дружину звали Наталія Павлівна.

В кінці вулиці, біля високого залізничного насипу, угледіли «живу» хатину. Скоріше за все, дачники викупили її у колишніх господарів. Саме таку думку висловила Наталія Василівна. І показує рукою на електричний лічильник, прикріплений до стіни, свіжопофарбовані ставні. Мовляв, це гарна ознака того, що село ніби чинить опір життєвим обставинам і не збирається миритися зі своїм нинішнім статусом неперспективного.

Припущення здалося розумним. Наша поїздка відбулася у буденний день, а дачники могли з’явитися тут у вихідні. На хатніх дверях - замок, поруч на землі купка стиглих осінніх яблук. Вузеньку доріжку підметено. І в цьому побачили руку господарів.

На подвір’ї – колодязь із бетонованим зрубом. Ляду також замкнено на прогонич. Мабуть, це правильно. Бо за відсутності господарів лихі люди можуть нашкодити цьому джерелу.

Що цікаво, у Барвінку завжди була дуже смачна вода. Для нашої Солонянщини вона скоріше виняток із правил. Бо за звичай дістаємо із глибини землі воду солону або взагалі гірку. Для людей при виборі житла це завжди мало першочергове значення. У цьому питання Барвінку пощастило.

А ми прямуємо далі, ніби гортаємо книгу колишнього життя села. Лук’янчук Ольга Іванівна та Дмитро Прокопович, Ляшенко Єлизавета Пилипівна та Іван Федотович. Сина їхнього звали Костя. Далі Твардовські Георгій Пилипович і Ганна Онисимівна. Не стануть вже матері на воротах, не проведуть поглядом дітей і онуків, які вирушають у незвіданий шлях життя. І це викликало сум.

Колишніх жителів ми все ж таки зустріли. Вірніше сказати, їхні імена - на тихому сільському цвинтарі. Хай спочивають собі з миром!


20 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі