Таким його ми ізапам’ятаємо

простим і людяним

Життя – це наша участь у ньому. Кожен із нас розуміє цю думку по-своєму. У 37-річного Анатолія Петренка завжди палав незгасаючий вогник любові до життя, жив лише вірою в те, що колись все-таки вилікується від тривалої хвороби і ще встигне написати найголовніші сторінки своєї біографії. Тільки як позбутися болючого тіла, яке руйнувалося просто на очах? Це хвилювало не лише батьків, а й усіх, хто його добре знав і поважав. Ось тільки Анатолій робив вигляд, що в нього все гаразд. Він ніколи не знався з алкоголем, з його легень ніколи не виходив тютюновий дим. Завжди був веселим і дотепним. Гарно співав, грав на баяні. Мав вищу освіту. Захоплювався тим, що відволікало від сумних думок. Навіть у жовтні 2018 року, коли Новопокровському народному театру виповнилося 100 літ, Анатолій цю ювілейну дату зафіксував виконанням головної ролі у виставі «Назар Стодоля» за однойменною п’єсою Тараса Шевченка. У найбільшій мірі обличчя вистави залежало від обличчя саме козака Назара і його коханої дівчини Галі, які вдало виконали Анатолій Петренко і Вікторія Козак.

Певного досвіду роботи встиг він набути в стінах місцевої селищної ради, де завжди відповідально ставився до виконання службових обов’язків. Тут теж колеги по роботі з острахом запитували себе: «Як людина може втілити в собі стільки болю і працювати?» Звичайно, в такому стані Анатолій не насмілювався навіть дівчатам підморгувати. А не одна ж поглядала…

В усьому прагнув до порядку, до створення краси. Щоб його рідна вулиця Садова була справді садовою, висадив чималенько волоських горіхів, буяння яких, на жаль, він вже ніколи не побачить.

На розвалинах сучасного господарювання назбирав сотні «квадратиків» зі шлакоблоку і виклав ними весь двір. Сучасний парк – це теж справа його рук.

Зрозуміло, що з усього написаного, читачам стало зрозуміло, які обставини змусили розповісти про Анатолія. «Толі Петренка не стало» – у цю сумну звістку ніхто з новопокровської громади не міг повірити.

…Садова, 60. 6 квітня. Біля дверей будинку, в якому проживав Анатолій, запалали квіти, на жаль, не живі. А ті, що на вінках, з траурними стрічками. Лише понад вікнами розіслався справжній килим, з весняних первоцвітів, які встигли причепуритися до завтрашнього свята – Благовіщення. З самого ранку «проснувся» вітер, який і перегорнув чорну сторінку, залишивши Анатолія непрочитаною книгою. Хоча сонця ставало все більше, очі воно нікому не сліпило. Низько опущені голови мовчки говорили: «Хто б міг подумати». На плач і ридання матері син вже не реагував. А людський потік, який виливався на дорогу, свідчив про найбільше визнання Анатолія – людську шану і повагу. Тому і залишиться в серцях новопокровців посланням добра, світла і тепла.

До місця вічного спочинку Анатолія людський потік все збільшувався. Дорога, мов ті стрічки на вінках, видавалася теж сумовитою і скорботною. А коли вже з’явилася «козацька могила Назара», ще відчувався його голос: «Спасибі вам, люди, що увійшли в моє ще молоде, але вже не живе серце».

Кажуть, час стирає навіть каміння. Але пам’ять людська – вічна. Підтвердженням цьому стане і спомин про коротке життя Анатолія Миколайовича Петренка.



488 перегляд0 коментар