Такі квіти не в`януть

Григорій ПЕТРЕНКО, громадський кореспондент


Хоча і не новачок розповідати про жінок, та цього разу творче безсоння затяглося до самого ранку. А щоб підтвердити правдивість цих слів, пригадайте останню публікацію з минулого випуску під заголовком «Пісня першої величини». В ньому ще тоді хотілося розповісти про когось з району, хто вишивав чи й сьогодні вишиває рушники. Та вирішив написати про це окремо. Допомогла тут директор районного музею історії Данильченко Наталія Василівна. Отой пісенний «Рушничок» і підказав назвати талановиту майстриню вишивання з Аполлонівки - Буряк Валентину Марківну. А замовником назвати це ім’я була і «Пісня про рушник». Чому так «прикипів» до цієї теми? А тому, що вишитий рушник був, є і залишається символом злагоди, краси, оберегом, предметом національної обрядовості. А з давніх-давен ще й обличчям українських осель. По тому, скільки і які були ті рушники, судили про жінку-господиню, її дочку. За своє, на жаль, коротке життя Валентина Марківна в цьому переконала і довела, що вишитий рушник – завжди добрий настрій, декоративна оздоба, що надає хаті урочистості, привітності, створює затишок. Цю жінку-майстриню ви бачите на знімку, де дівчатка місцевої школи, вони ж і члени її гуртка, демонструють свої вишивки. Вміння вишивати перейняла від матері і її донька Леся. Довгими вечорами, а інколи й ночами, вона теж любовно мережила візерунки. «Навчитись вишивати можна кожному. Але якщо це робити без любові, то квіти ті на рушниках будуть мертвими». У цих Лесиних словах вчувалася знову та «Пісня про рушник». А погляд зупинявся то на її вишитих рушниках, то на руках, які завжди просяться до вишивання. І тут розумієш, ця молода, гарна жінка-матір живе у квітах вишиванок, що робить її щасливою людиною. Тому ось так велично сьогодні знову заговорили про матір та її доньку. Якщо перша вишивала гладдю, то друга – хрестиком. Тут вже просто не витримуєш і робиш перехід з прози на поезію: Ще вишивала ненька… Хоч і особливим зором, Дивилася як донька по канві Узори хрестиком творила нові. Раділа мати доньчиним узорам. - Дивіться, мамо, я щось не таку тут квітку вишила… Схотілось так – і вишила. А матері було те до смаку, Що у дочки по-своєму все вийшло. Працює Леся Григорівна Кустова медичною сестрою в Солонянській лікарні вже понад десять років. І цей час довів, що норма її життя - це праця. Бо вона влилася у її кров, виховала порядність, терпіння, відповідальність. У великій мірі цьому сприяє і її улюблене захоплення. Життєлюбно засяяли очі в її подруги, молодшої медсестри Скрипки Лілії Іванівни, коли вирішив більше дізнатися про Лесю Григорівну. І що ж я почув? Я почув чисті «звуки» …Скрипки, яка особливий акцент зробила на словах «відповідальна», «її поважають в колективі»… Справжній вибух радості стався і тоді, коли в дитячому відділені дізнався, що добру, справедливу, вимогливу медсестричку діти любовно називають Лесею Українкою. А ось ці слова української поетеси, які запропоную, написані н