Таємниці Кам’яної Могили

Спілкування зі своїми читачами є важливим аспектом журналістської професії. Завжди хочеться дізнатися, чи сподобалася їм чергова публікація. Ось і в газеті «Вперед» тримаємо контакт з людьми. Вони досить часто підказують нові теми для написання матеріалів. Остання з таких – Кам’яна Могила, що здіймається над степовим простором поблизу Мелітополя. Очевидно, не у кожного солонянця є можливість побувати в такому унікальному місці, що приховує немало таємниць. А ось про це справжнє місце сили чули.

Про Кам’яну Могилу колись вже доводилося писати. Потрапити сюди непросто. І ось чому. Коли їдеш на відпочинок до моря, а це відбувається, як правило, вранішньої пори, намагаєшся доїхати швидше до кінцевого пункту призначення. Раніше це було узбережжя Криму, зараз – переважно Кирилівка, Генічеськ і Арабатська стрілка. Повертаєшся назад загорілий, накупаний, трішки аж притомлений активним відпочинком. І увесь екіпаж автомашини живе однією думкою, бажанням – доїхати знову ж таки швидше до звичного сімейного комфорту, затишку. І тут ніби не час звертати убік. А Кам’яна Могила біля селища Мирне Мелітопольського району сусідньої Запорізької області, безперечно, заслуговує на увагу людей допитливих, які цікавляться історією рідного краю.

Обвітрені за мільйони років, оброслі зеленувато-сірим лишайником брили піщанику – різноманітні, химерні, фантастичні за обрисами, створюють враження мовчазної величності. У народі їх здавна називають Кам’яною Могилою. Чому так? Тисячоліттями місцеві мешканці знали, що високі пагорби в степу – то могили. Саме так розпочинає свою розповідь про унікальне природне явище відомий археолог Борис Михайлов. На його думку, це залишок піщанику Сарматського моря третинного періоду. Мільйони років тому тут була піщаникова мілина. Згодом, коли виникло Понтійське (Чорне) море, на цьому місці утворилися вапнякові відкладення. Вони і зараз добре простежуються на правому березі долини річки Молочної. Море пішло, запанувала пустеля. З’явилася чорно-бура глина, яка містила в собі залізо і марганець.

Потім тут утворилася западина річки. Її вода проникала вглиб землі, а оксиди заліза і марганцю виходили на поверхню піску сарматського горизонту, утворюючи кам’янисту породу. Так поступово і виник піщаниковий моноліт…

Ось тут хотілося б і призупинити розповідь відомого археолога. Вона, безперечно, цікава, повчальна. Тільки ми звикли вірити власним відчуттям, спостереженням. Проте, коли врешті-решт вдалося опинитися на Кам’яній Могилі, знайомство розпочалося з відвідування місцевого музею. Якщо по правді¸ він не справив особливого враження. Екскурсовод гарною, поставленою мовою інформувала про всі віхи історичних періодів: неандертальців і кроманьйонців, мамонтів і саблезубих тигрів, сарматів і скіфів, народи яких заселяли степи багато і багато років тому. Але ж хотілося почути щось незвичне, потаємне саме про оте каміння. Тим більше, що воно було і є ось тут, поруч.

Нарешті прозвучало і кілька слів про Кам’яну Могилу.

- Сходіть, подивіться, - якось незвично спокійно, буденно і водночас затаємничено порадила гід. – Думаю, там кожен знайде щось своє…

Чи треба говорити, що екскурсанти, засмаглі у морських поїздках, в шортах, легкому взутті буквально наввипередки стартували до незвичного місця.

Наша делегація вирушила тим не менш досить спокійно. На певній відстані зупинилися, вишикувалися перед фотооб’єктивом. Кілька знімків на добру згадку. Всі, чомусь не зговорюючись, зняли літні сандалі. Починався красивий м’який пісок.

Аж ось і кам’яні брили. Збити пальці об них – легка справа. Тож вибиралися обережно, перестрибуючи з плити на плиту, підстраховуючись руками.

Походили, подивилися. Чи відчувається щось незвичне? Перше, що прийшло у голову, поглянути на мобільний телефон. Та що ж це таке, повністю розряджена батарея! А була ж перед цим у повному порядку. В друга несподівано щезла зона прийому мобільника. Але це ще ягідки!

- Давайте і тут фото на згадку зробимо, - пропоную родичам. – Ставайте всі разом.

- Не треба, якось категорично висловився один з учасників «фотосесії». - Хай це буде іншим разом.

Не прислухався. Кілька разів «мильниця» клацнула затвором. А потім… Крок вперед, нога ніби за щось зачіпається в повітрі. Падіння на кам’яну плиту. Коліно збите, рука збита, все кровить. Фотоапарат з рук вислизує, б’ється об каміння. Відкривається створка з батарейками. Одна з них пірнає у вузьку щілину між плит.

Після певних маніпуляцій сухою гілочкою молоді хлопці нарешті допомогли дістати оту злощасну батарейку. Так, думаю, сьогодні, мабуть, точно не мій день. Прямую до автомашини, яку полишив на стоянці. А між тим намагаюся вставити батарейки на місце. І замість того, щоб їх таки вставити, відкриваю створку тепер вже з фотоплівкою. Все, фініш! Усі фото з Кам’яної Могили засвічені. Дійсно, що не мій день.

Ці враження залишилися у пам’яті. Про них згадуючи, відвідав незвичне місце і пізніше вже в новій команді пізнавачів рідного краю. Всі трималися спокійно, врівноважено. Знайшли місце на верхівці моноліту, де наші древні пращури проводили обряд жертвоприношення. Для цього в кам’яній глибі видовбане символічне кружало. Того дня воно було заповнене монетами різного номіналу. Доторкнутися до них чомусь ніхто собі не дозволив. Як і поповнити зміст цієї незвичної скарбнички просто неба. Та чи й можна кидати на жертовник нові монетки чи то й купюри? Чи буде від цього якась користь? А ну якщо навпаки?

Далі буде.



8 перегляд0 коментар

Останні пости

Дивитися всі