• Olena Reynat

Того дня навіть небо «плакало»

Кожний живе по своїх законах і намагається створити свій світ, в якому б було більше місця для довгого і щасливого життя. До цього прагнув і солонянець Бура Іван Дмитрович. Навіть коли вже було за п’ятдесят, постійно вишукував і створював додаткові резерви здоров’я. І цим, так бди мовити, самовідроджував свій організм. На цьому знімку (другий зліва) ви бачите його в одній руці з тенісною ракеткою, а в другій -  з почесним призом і медаллю за успішний виступ у традиційному турнірі. До речі, ця четвірка: Петренко Г.І., Бура І.Д., Шмигельський Богдан і його батько Микола Степанович постійно роками привертали увагу перехожих, які зупинялися перед недіючим будинком культури і спостерігали за їхніми напруженими поєдинками. Тенісистам завжди вистачало спортивності і кожен чекав з нетерпінням наступної зустрічі. Саме це робило їхні стосунки міцними, безхмарними.


І ось… Для мене було несподіванкою, коли 17 грудня минулого року під вечір до клубу «Граніт» завітали давні знайомі - 25-річний син Івана Дмитровича Ігор  зі своїм вірним другом і колишнім однокласником Павлом Рябоконем. З грудей останнього вилетіла чорна птаха смутку: «Ваня Бура помер три години тому». А скорботний з виду Ігор притишено вимовив: «Ми не могли вам про це не повідомити. Ви ж були з моїм батьком справжні друзі».

Це повідомлення і зворушливі слова здавили груди, каменем впали на серце. Відразу ж «вибухнули» і спогади про Івана Дмитровича. У свій час він працював бухгалтером в Солонянській птахофабриці, потім продовжив трудову діяльність в племптахорадгоспі  «Молодіжний». Але більше його знали як майстерного  футболіста місцевої команди «Темп». У діях, в спілкуванні відчувалося, що Іван Дмитрович добре знав коріння і користь людської доброти. Завжди був спокійним, скромним, розсудливим, чесним, справедливим. Не любив уваги до себе.

Знав він останнім часом і про свою невиліковну хворобу. В тумані обезболюючих препаратів відчував наближення того, що згодом й сталося. А цього дня спочатку йшов сніг, який потім перейшов на дощ. О 15:00 виснажлива хвороба переважила 64-річного Івана Дмитровича. Небо «плакало»... В сльозах того вечора була і моя душа. Це і стало приводом дістати з домашнього альбому цю фотокартку. Вічна пам’ять тобі, друже.

Важко було усвідомити і те, що передчасно пішов у вічність і Шмигельський Микола Степанович. «Чому?» -  змушує запитати полинова гіркота. Чому обом не вдалося зберегти себе? Адже вели здоровий спосіб життя, без шкідливих звичок. От і думай: звідки беруться оті болячки, які скорочують вік. Головоломка? Ще й яка! Але ж відомо, що декому вдається знайти відповідь на це важке запитання. Тому, мабуть, саме оте «чому» і повинно стати перевіркою ставлення кожного з нас до свого здоров’я.

Наступив Новий рік. І хотілося б закінчити цю сумну розповідь на оптимістичній ноті. А цієї нотою може стати Богдан Шмигельський, який нині успішно виступає на атакуючих позиціях в першій лізі українського футболу в складі команди «Ульянс» (від назви долини) Сумської області.

Григорій

ПЕТРЕНКО

178 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі