• Olena Reynat

«Туристичний» вояж до Італії

Дітки, дітки, гіркі наші заробітки


Шановні газети «ВПЕРЕД». Одна з тем, про яку хочеться давно написати, поїздка на заробітки до Італії. Спогади ось вже багато років живуть в душі і не забуваються, не стираються з пам’яті. Можливо й іншим буде цікаво дізнатися, якими гіркими можуть видатися заробітки у далекій і зовні благополучній країні. Не лише умовними трояндами та купюрами євро всипаний той шлях…


Отже, подорож до Італії. Як отримувала шенгенську візу, описувати не буду. Головне, що тримала в руках закордонний паспорт з необхідними відмітками. А ще була якась путівка, ніби їду в туристичну подорож. Навіть у повній мірі і не розуміла, куди ж саме лежав шлях. Головне - перетнути кордон.

Знала, що багатьох людей вертали з такої подорожі, інших дурили, беручі гроші наперед за працевлаштування. Візи ж були підробними. Ось чому шалено хвилювалася.

На кордоні тряслися руки і ноги, мову геть відібрало. Як в тумані, подавши паспорт таможенику, промовила: «Соло туристка». Це напевно звучало так, ніби я туристка. В голові макітрилося. Нарешті хтось підказав: все, процедуру пройшла. Поставили якийсь штамбик, повернули паспорт.


Немов у ві сні сіла на своє місце в автобусі та й гірко заплакала. Напевне, що від нервової напруги. Тоді не знала, що саме чекає попереду і стільки разів доведеться ще гірко плакати…

Приїхала у місто Неаполь. Це вже пізніше роздивилася на всі його принади. Незвична архітектура споруд, море, на воді гойдаються красиві яхти, на яких відпочивають місцеві. Але тоді голова була забита іншим.

Нарешті потрапила на квартиру до жінки з України, котра жила тут вже багато років і брала на квартиру подібних «туристів». Щоб було чим оплачувати житло.

З дороги заснула міцним сном. Прокинулася від шалених звуків барабанів. Це місцеві Санта-Клауси, а по нашому Діди Морози, ходили вулицями, нагадуючи: незабаром Новий рік.


Аби вийти з будинку і потрапити до того місця, де збираються такі ж самі заробітчани, насмілилася лише з третього разу. Проживши все життя у селі, потрапила в такий гармидер, який не можливо й описати. Какофонія шалених звуків, купи автомашин, скутерів. Всі чомусь безперервно сигналять. Навкруги дуже багато людей. Незвичні за кольором шкіри негри, яких я раніше так близько й не бачила, марокканці і представники багатьох інших національностей. Виходила з будинку, проходила трішки вперед, і поверталася. Страшенно боялася заблукати.

Потім згадала дитячу казку, в якій хлопчик кидав камінці на дорогу, аби повернутися назад. Вчинила по іншому. Взяла помаду для губ і ставила хрестики на будинках. Так і потрапила на вокзал, де цілий день стояли схожі люди у пошуках роботи: українці, молдавани, поляки, росіяни. Коли почула рідну мову - так зраділа! Люди сюди приїздили переважно удвох, а ось я сама. Треба було заводити знайомство, просити допомоги.

Почула, як одна жінка сварила іншу. Та допомогла з роботою «східнячці». Зрозуміла, що треба негайно прилаштовуватися до дівчат із заходу, бо тоді я тут чужа. Чомусь згадала про гарне місто Рогатин в Івано-Франківській області, там доводилося бувати. Навіть у тій церкві, де проводив службу отець Лісовський багато століть назад. Це батько нашої славетної Настусі-Роксолани, котра своїм розумом і красою прославила на віки рідну землю Україну. Вирішила, що і я буду ніби звідти.

Свою мову гарно знала, до їхнього говору швидко призвичаїлася. Тут на цій площі наслухалася стільки різного, що голова дзвеніла від інформації, все і вмістити не могла.

Люди хапалися за будь-яку пропозицію, яка стосувалася роботи. Та їх безжалісно обдурювали. І що цікаво, не італійці, а наші «щирі українці». Була свідком такого випадку. Молоду, гарну молодицю з Росії посадили на потяг і сказали: її зустрінуть, відведуть на роботу. Взяли за таку послугу 350 євро. Але ніхто не зустрів. Опинилася в чужому місті без грошей, не знаючи жодного слова по італійські.

Через деякий час, після повернення, зустріла її на площі. Те, що почула від неї про поневіряння, просто шокувало. Не знала навіть, що через деякий час і самій доведеться пережити жахіття невідомого світу. Бо довірилася нашим з дитинства знайомим землячкам.

В перші дні свого перебування на італійській землі почувалася справжньою дуркою. Вже говорила, що мозок не здатний був сприйняти та переварити усю інформацію. Перша пригода, яка зі мною трапилася, втрата сумки. Її просто вирвали з рук. Це сталося дуже просто. Їдуть двоє на скутері та шукають таких роззяв, як я. Сміливо виїхавши на пішохідну доріжку, один різко мене штовхнув, інший рвонув сумку.

Було прикро, що така неуважна, не звернула увагу, як саме поводяться інші пішоходи. Тут сумки усі носять через плече, ніби листоноші. І тепер зрозуміло чому.

Вперше почула слово «харітаз». Це їдальня при церкві, де годують безробітних, безхатченків, усіх, хто має в цьому потребу. Вона також вразила. Тут обслуговують діти «сонечки». Так місцеві називають людей, що мають синдром Дауна. З ними займаються, їм приділяють велику увагу. Існує навіть свій телеканал, де ті показують свої здібності.

У церковній їдальні вони виконували свої обов’язки. Чисто вдягнені, у гумових рукавичках. Розносили їжу з посмішкою на обличчі, не забуваючи побажати приємного апетиту. Вас би це не вразило? Я сиділа поміж люду, негрів, арабів, марокканців, українців, молдаван, поляків, росіян, а на душі було боляче і соромно. Свердлила одна думка: і навіщо я сюди поперлася?! Думала, що так легко заробляться гроші?

Їжа, до речі, виглядала дуже смачною і поживною, а ввечері давали ще й солодощі додому. При виході стояли довгі столи з одягом, взуттям. Все, що їм не потрібне, італійці віддавали до церкви.

Жити на квартирі теж нелегко. На одному ліжку ми спали у трьох. Якщо це й можна назвати ліжком. Просто дерев’яний настил із матрацом, простирадла там не було, ковдри якісь засмальцьовані. І при цьому нічліг коштував 5 євро. Дуже боялися поліції, бо всі ж нелегали. А вранці раненько повинні були покинути цей притулок та повертатися лише пізно ввечері.

Було холодно, всі дні дощило, надходив 2003-й рік. В мене зовсім розкисли кросівки, ноги були мокрими. В церкві попросила допомоги. І монашка винесла хороші теплі ботинки 42 розміру. Я була врятована! Напхала в них паперу, одягла декілька шкарпеток, бо в мене ж розмір 38-й. Але тепло.

Скінчилися гроші, не було чим платити за квартиру. Мусила, як і всі нужденні, спати по вагонах. Це такі порожні холодні старі вагони, що стоять на залізничній колії в тупику станції. І знову люди всі ті ж самі, що і в їдальні.

Мені допомагав і оберігав молодий хлопець, молдаванин, Було страшно. Тільки сіріло, треба вже й тікати - поліція. Порятувала наша жінка з Солоного. Дала грошей і наказала, щоб ніхто із наших жінок про це не знав. Бо вони говорили між собою: «Чого приїхала? Думала тут мед? Хай спробує все те, через що пройшли і ми…» Ось така дідівщина, інакше й сказати не можна. Знаючи, як людина страждає, і не допомогти.

Далі буде.


Світлана ФЕНЮК,

с-ще Солоне


23 перегляди0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі