• Olena Reynat

«Туристичний» вояж до Італії

Дітки, дітки, гіркі наші заробітки.

Початок в №7 від 19 лютого ц.р.

Помитися теж не було умов, хоча платили 5 євро. Існували безкоштовні бані, іди мийся до схочу. Та коли зайшла всередину, знову побачила всіх тих самих, хто був і в їдальні, і на вагонах. Навіть був чистий одяг, аби перевдягнутися. Та я вийшла.

Одного разу зайшла до вбиральні на вокзалі, аби спробувати помити там голову. Чи бачили ви вбиральню та ще й на вокзалі, де все блищить, де в кранах гаряча вода, є біде та білосніжний папір? Де працівник цілий день щось прибирає, а повітря насичується пахощами справжніх ароматів? Повірте, я теж не бачила такого в своєму житті. Безкоштовно!


Набралася сміливості і запитала дозволу в негра, що там працював, показавши на голову і воду в раковині. Він зрозумів і махнув на знак згоди. Хутко помила голову рідким милом, що для рук. Таке запашне. Склала дві долоні і сказала, схиливши голову «Граціє, граціє, граціє» (спасибі, спасибі, спасибі).

Молодці італійці. Щоб не крали бездомні - годують, щоб не було інфекції – купають. По всіх містах і містечках – біотуалети. Та хіба можна описати всі поневіряння і блукання в чужій багатій країні. Тому буду описувати лише головні події.

Одного разу, помітила: компанія дівчат десь зникає. Куди ходять? Прослідила і вийшла за ними до овочевої бази. На території стояли ангари, а поруч - баки, здорові, як для сміття. І чого тільки там не було. Повні фруктів, овочів. Ананаси, ківі, апельсини, гриби, все, що хочеш. Працівники перебирали той товар, у якого вже закінчувався строк реалізації. Не маючи при собі ніякого пакету, зняла светр, зав’язала рукава та набрала усього скільки, аби можна було донести.

Дівчата були враженні. Господиня, яка жила більше десяти років у Неаполі, взагалі не знала про цей склад. Після того випадку не брала вже з мене грошей за квартиру, а я привозила «кравчучкою» з бази все, що могла. А ще приводила на квартиру нових дівчат, які тільки-но приїздили до міста.

Весь час йшов дощ, було холодно й сиро. Роботу знайти складно, бо італійці не беруть до хати під Новий рік. Мобільних телефонів не було у багатьох, просто не мали за що купити. Та й придбати складно, адже апарат повинен бути офіційно зареєстрований. А як? Ти ж нелегал. Тому, хто працював, італійці реєстрували мобільник на своє ім’я. І це у випадку, якщо довіряють і розуміють: ти не здатний зробити, щось незаконне. Знайшовся інший вихід. На вокзалі стояли телефонні автомати. Купуєш картку для дзвінків і тепер вже можна було говорити.

Боже милий! Скільки, там було чутно горя, болі та сліз, коли наші заробітчани говорили з домівками та з дітьми. Та мені посміхнулася «вдача». Наша жінка з Солоного покликала до себе на Північ. Мовляв, є робота. Шалено зраділа. Допомогла придбати квиток, і на ранок я вже була в Реджо-Емілії. Жінка зустріла, навіть пакунок з їжею дала. Проте посадила на інший потяг. По приїзду зустріла вже інша наша землячка. Та це була… пастка. Вона мала коханця-негра, мені пояснила, що хоче провести з ним свята. А я замість неї побуду біля хворих літніх людей, на яких остання й працювала. Потім вона допоможе вже з постійною роботою. Як, не знаючи мови, не вміючи міняти підгузники, не розуміючи, що готувати для літніх людей, зуміла протриматися там оті кілька днів - описувати не буду.

Коли нарешті землячка об’явилася, то запропонувала «хорошу роботу» - жити з негром моїх років. Мовляв, той за це добре платитиме. Сказати, що була приголомшена, то нічого не сказати. Відповіла дуже різко. Приїхала до Італії грошей заробити, а не з неграми спати. Чула, як вночі вони перемовлялися між собою, з тією, що мене покликала і лагідно зустріла. Прийняли рішення: «Не хоче - гони її». Певно той негр пообіцяв гарні гроші, якщо вони знайдуть жінку, що погодиться на нього працювати та з ним спати.

На ранок її коханий негр посадив у машину. Вже нічого не розуміла. Куди ж мене везуть? Приготувалася навіть до смерті. Бо не могла й уявити, на що здатні ті підлі люди, котрих знала з дитинства, і що вони можуть тепер замислити.

Дякуючи Господу, змилувався він наді мною. Негр привіз на вокзал. Я стояла і гіркі сльози котилися по обличчю. Хотілося почути бодай одне слово на рідній мові. Що робити? Як повернутися до Неаполя?

Підійшли італійці поважного віку. Напевно вони запитували, що трапилося? Але ж я нічого не розуміла, тільки повторювала: «Наполі, Наполі…» Сердобольні італійці купили квиток і посадили на потяг. Коли зайшла у вагон, лише тоді зрозуміла, що нарешті у безпеці. Простояла всю дорогу, бо сидячих місць не було. Та це вже не головне.

А подалі була робота, котру запропонувала «поважна солонянка», та котрій повинна була віддати свою першу заробітну плату. І хвора старенька, яка кричала вдень і вночі, і молода жінка, яка запропонувала справді хорошу роботу. Повинна цілий тиждень жити сама, а сеньйор приїздив тільки на вихідні. Доглядати повинна була за його житлом і готувати для нього страви по приїзду. Була щаслива! Нарешті, після всіх поневірянь, знайшла таки хорошу роботу. Але радість була недовгою. О шостій ранку всього один телефонний дзвінок розірвав спокій, саме життя на «до» і «після». Сповістили найболючішу звістку в житті: в Солоному помер мій дорогий, коханий чоловік…

Почувши ту звістку, в мене ледве не зупинилося серце… Я його просто не відчувала, як і всю себе. Хотілося впасти на коліна і вити на увесь світ. Та навіть цього не можна було зробити. Поруч стара, хвора людина, яку можна злякати.

Мене підтримали наші дівчата, за що їм щиро вдячна. Це Тамара Павлакова, Надія Кутова, Людмила Пільховська. Виїхати додому одразу можливості не було. Ось чому до сирої могилки чоловіка потрапила лише на дев’ятий день.

Час ніби зупинився, не вистачало повітря. Таке відчуття, що й земля не існує. Як жити далі, коли вже ніколи поруч не буде близької людини? Немає коханого, що був усім: другом, братом, найдорожчою людиною на землі.

Не розуміла, як це навкруги люди посміхаються? Здавалося, що усім повинно боліти… Спокою в душі не знаходила. Сиділа днями на кладовищі, зморена, знесилена, спустошена. Згадалася жінка, котру побачила в трамваї там, в Італії. Вона сиділа і нічого не бачила. Сльози просто котилися по її обличчю тоненькою цівочкою, збігаючи донизу. Зрозуміла одразу, що це наша землячка.

На моє запитання, що саме трапилося, почула таку страшну відповідь. Її чоловік помер на Україні, прямо в школі на уроці, де працював вчителем. Поцікавилася, як давно відвідувала домівку, сім’ю. І почула приголомшливу відповідь: це було майже 7 років тому. Подумки одразу ж засудила цю людину. Невже за стільки років неможливо було відвідати рідних?!

Дала співрозмовниці валер’янки і з недобрим почуттям до неї вийшла з трамваю. Навіть не запитала, чи не потрібує вона допомоги. А тепер маю таку саму біду. Недаремно кажуть: не суди, і несудимою будеш.

Щоб себе порятувати, не зійти з глузду, треба їхати назад, туди, на заробітки. Можливо на відстані думки будуть працювати в іншому напрямку?

І ось знову Італія, знову поневіряння, знайома квартира. Цього разу вдалося потрапити до мальовничого міста Бергамо. Дякуючи хорошій жінці, котра мені допомогла. А ще зрозуміла: треба вчити мову, без неї заробітчанка нічого не варта.

Часто пригадую жахливий випадок, який стався на квартирі. Захворіла одна із жінок, що жила поруч. Випила антибіотик, стала задихатися. Тіло почервоніло від висипу. Всі полякалися: що робити? А хазяйка квартири звеліла вивести її на вулицю і там покинути. Адже ми всі нелегали, не мала права нас у себе тримати. Як і господиня житла, ми також страшенно боялися поліції.

Далі буде.


8 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі