• Olena Reynat

Увірвалася в життя війна

Як почувають себе переселенці з Донбасу?

Сказати чесно, ніколи не подобалося слово «переселенець». І таке відношення до терміну склалося ще з самого дитинства, коли в рідній Новопокровці з’явилося багато нових людей. Вони переїхали сюди з далекої Волинської області, аби поповнити трудові ресурси нашого краю. Голодомор, війна дуже прорідили його населення, робочих рук просто не вистачало.


Місцевий колгосп готувався до зустрічі приїжджих. На Новоселянці було нарізано цілу вулицю, де за єдиним проєктом зросли нові хатки. Приїхали люди нормальні, трудолюбиві. І тим не менш отримали у місцевого населення своєрідний штамп – переселенці.

Не думалося, і не гадалося, що колись з’являться на нашій Солонянщині люди, які не те що добровільно-примусово, а просто через життєву безвихідь знову стануть такими. І причина цьому – війна.

Сергій Володимирович Соловей своєю розповіддю ніби гортає сторінки життя. В них багато радісних, приємних спогадів. А доповнюють їх фотокартки, які збереглися в мобільному телефоні.

Селище Мар’їнка – це практично вже й Донецьк. Межа міста починається від будинку на відстані якихось 800 метрів. Тут багато гарних споруд, які люди зводили, що називається, на віки. Щоб самим жити й радіти кожному новому дню, зустрічати дітей, онуків, пригощати усю цю галасливу юрбу, спілкуватися.

Подружжю Солов’їв повезло з сусідами. Разом будувалися, а потім часто ходили один до одного в гості. Навіть у паркані спеціальну хвірточку для зручності залишили.

Сергій Володимирович працював заступником начальника місцевого управління ветеринарної медицини. Це та професія, якою оволодів досконально. Дружина Надія Іванівна – математик в школі.

Донька Аня вирішила самостійно торувати дорогу в житті. Зробила спробу поступити до Донецького ліцею «Ерудит» для обдарованих дітей. І вона виявилася вдалою. Не дивлячись, що конкурс був 120 чоловік на місто. Потім навчання у державному університеті.

Немало фінансів з сімейного бюджету забрало спорудження будинку. Але його господарі оздобили так, щоб потім не займатися переробками. Все ретельно обміряли, порахували.

Сім’я була дуже працелюбною. Насадили прекрасний сад, карликові яблуні різних сортів вже почали давати плоди. А ще на ділянці – кущі смородини. Господар розвів пасіку, встигли навіть медом поласувати. В гаражі – автомашина.

Все б нічого. Але в ніч з 11 на 12 липня 2014 року над селищем гримнуло. Реактивний снаряд російських загарбників потрапив і до їхнього будинку. Потім стали залітати міни. Війна…

Про агресію людей ніхто не попередив. Мер селища першим дременув з нього. Зараз успішно почувається в Києві. А їхня вулиця опинилася в зоні розмежування. Розбомблена, посічена осколками. Після чергово обстрілу загинув добрий сусід. І це стало ніби попередженням: як не шкода усього нажитого, але треба його полишати і вирушати в дорогу. Життя стало надто небезпечним.

Куди ж рухатися переселенцям, яких офіційно називають внутрішньо переміщеними особами? Спробували знайти роботу в Дніпропетровську. Тільки швидко зрозуміли: безхатченки нікому і не потрібні. На що спромоглася держава – лише компенсувати вартість найманого житла у розмірі 1000 гривень. А це по нинішніх мірках – копійки. Чи не тому довелося аж 14 разів (!) змінювати місце проживання. Бо власники отих квадратних метрів гилили за них таку карколомну ціну. Мабуть думали, що з Донеччини приїхали мільйонери. А вони вирушили в дорогу без копійки в кишені. Гроші залишилися вкладеними у ремонт будинку. Хто ж міг думати, що саме так станеться?

Навіть і говорити смішно, але Сергій Володимирович прихопив із собою на дорогу по три миски, ложки і кружки. З ними і вийшли на український блокпост.

Увесь скарб, нажитий роками невтомної праці, залишився в будинку. Вірніше, що від нього залишилося. На фото ми бачимо лише початкову стадію військових дій у Мар’їнці. Снаряди і міни напрочуд влучно цілили в споруду. Стеля пробита в кількох місцях, звисають обої. Опалення, яким господар займався скільки часу, пошкоджене. Розбито інкубатор для виведення курчат.

Згодом довелося додзвонитися в рідне селище. Вже й цього нічого не залишилося, розповіли ті, хто ще ризикнув залишитися на нічийній території бойових дій.

З від’їздом все відтягували. Та коли померла мама, Сергій Володимирович зрозумів, відчув: це ще один знак. Попросив односельчан допомогти з похоронами. Знайомі почали копати могилу. А на цвинтарі над головою свистіли кулі, згодом земля здригнулася від розриву снаряду.

- Давайте закінчувати процедуру. А той й самі залишимося навіки у цій могилі, - занепокоїлися хлопці.

Коли сім’я опинилася в Дніпропетровську, не цуралися будь-якої роботи. Розуміли, що без зарплати їм просто не вижити. Дружина, досвідчений математик, мила підлогу в різних установах. Адже всі робочі місця у навчальних закладах були зайняті.

Сергій Володимирович трудився по змінах у забійному цеху корпорації «Агро-Овен». Низька температура у приміщенні, а там були потужні холодильні камери, негативно вплинули на здоров’я. Був час, коли почував себе кепсько, не міг навіть пересувати ногами. На підприємстві натякнули: треба звільнятися.

Нарешті в Солоному сім’я переміщених осіб знайшла собі певний спокій. Надія Іванівна викладає математику в ліцеї, Сергій Володимирович ще донедавна працював начальником місцевої служби Держпродспоживнагляду. Зараз, після виходу на пенсію, рядовим санітарним лікарем.

Була пропозиція зробити фото переміщеної особи. Тільки С.В.Соловей відмовився.

- В цій історії не моє обличчя важливе, а ймовірна перспектива для кожного українця опинитися в подібній ситуації. Нікому цього не бажаю.

Переселенці з Донбасу зуміли мужньо перенести усі примхи долі. І дуже важливо, аби вона не надіслала нових іспитів для інших людей.


15 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі