У глибинах чортория (ч.2)

Оновлено: 1 трав 2020 р.

Ірина КОНОВЕЦЬ-ПОПЛАВСЬКА, громадський кореспондент, краєзнавець





Через два роки знову гостро постає питання працевлаштування. І 7 липня 1914 року Олександр Колодченко подає прохання до віце-губернатора Катеринославської губернії Микити Татіщєва (1879-1948), щоб той надав згоду на вчительську службу в Катеринославському повіті. Наступного дня Олександр Потапович відвідує князя Миколу Петровича Урусова (1863-1918) та повітового маршалка Володимира Володимировича Маламу (1872-1935). Одночасно пише листа Дмитру Яворницькому, який був з Урусовим у дружніх стосунках. До цього він тричі звертався до барона Миколи Олександровича Гревеніца (1874-1931), але той особисто не приймав: на подвір’ї всі заяви відбирав швейцар, а наступного дня в канцелярії оголошували резолюції. Для Колодченка - «без наслідків». На прохання про приватну зустріч - «нікого не приймає». Татіщєв усно відказав «добре», але резолюції не дав. З департаменту поліції відреагували: «На розсуд Катеринославського губернатора». Нарешті в серпні 1914 року, за усним клопотанням князя Урусова, вчителя до посади начебто допустили, проте губернатор це рішення не затверджував. А справа була в тому, що Катеринославський губернатор Володимир Арсенійович Колобов (1869-1928) перебував у складних стосунках із князем Урусовим. Тогочасний заступник міністра внутрішніх справ Володимир Федорович Джунковський (1865-1938) згадував в своїх мемуарах: «Губернатор Колобов мені дуже сподобався. Йому було важко знаходити спільну мову з губернським маршалком князем Урусовим, який дивився на Катеринославську губернію як на свою вотчину, мав великий вплив у вищих сферах, тоді як Колобов був далеко не світська людина. Урусов на нього дивився скоріше як на свого підлеглого і дещо зверхньо, вірніше, зверхньо». Так ось цей Колобов пообіцяв надати посаду лише після того, як отримає листа від Урусова. Та князь був надто чимось заклопотаний. І хоча 21 серпня 1914 року він і перебував у Катеринославі, але готувався до виїзду і нікого не приймав. 27 серпня Ганна Костянтинівна у хворобливому стані, на останньому періоді вагітності, в очікуванні доньки Людмили, пішла до губернатора з візитною карткою від княгині Віри Георгіївни Урусової (? -1955), яка теж квапилася виїхати у свій маєток в Котовці Новомосковського повіту. Та марно. Відповідь була та сама: вранці - лист, увечері - дозвіл. І тоді Олександр Потапович в розпачі пише Яворницькому з проханням витягти з Урусова злощасний лист, бо це остання надія отримати посаду вчителя в Катеринославському повіті: «П’ятий рік безпросвітних нестатків, страждання, переслідування адміністрації за особистим наклепом лихої людини, яка воліла зневажити церковний закон - порушити святість шлюбу, і з особистих обрахунків створила цілу історію на політичному ґрунті - стала звинувачувати в неблагонадійності». Чинив подружжю каверзи якийсь підступний пан Дмитровський. Ймовірно, однією з причин була вродлива, гарно вихована і освічена Ганна Костянтинівна, якщо пан Дмитровський так волів «зневажити церковний закон - порушити святість шлюбу». Що й казати, недоброзичливців і заздрісників у родини Колодченків завжди вистачало, що значно ускладнювало їх життя. Поки тривала вся ця морока, Російська імперія вступила в Першу світову війну, і Олександра Колодченка на початку 1915 року мобілізували до царської армії. За освітянським цензом його направили на прискорені офіцерські курси до Чугуївського піхотного юнкерського училища Харківської губернії. У лютому 1916 року, по отриманні звання хорунжого, він поїхав до Омська для формування маршевих рот, а звідти - на Східний фронт. Дорогою вдається коротко завітати додому, в Августинівку. З собою привіз шкатулку, яку придбав в Іркутську, з підписом: «Зіроньці Галі від люблячого Шури». У березні 1917 року в подружжя народжується ще одна донька Тамара. Олександр Колодченко за час служби отримав чин підпоручика, потім поручика і вже був представлений до звання штабс-капітана, та жовтневий переворот зруйнував його військову кар’єру. 25 жовтня 1917 року чоловік демобілізувався і опинився в лавах Білої Армії. Десь там потрапив у полон і у 1919 році повернувся до Августинівки, щоб нарешті віддатися улюбленій педагогічній роботі. Та з цього часу він знов у списках неблагонадійних. Цього разу все значно гірше: на особливий облік його бере Катеринославське ГПУ. У 1919 році помирає батько, і родина переселяється до Солоного, де Олександр Потапович влаштовується на посаду викладача української мови, а Ганна Костянтинівна – вчителькою молодших класів. У 1930 році чоловіка заарештували за участь в контрреволюційній організації, однак через три місяці відпустили. У 1936 році Олександр Потапович вступає на заочне відділення Запорізького державного педагогічного інституту на спеціальність «Українська мова та література». Діти подружжя Колодченків за цей час стали дорослими і пішли слідами батьків. У 1938 році в Солонянській школі приступила до роботи вчителька зоології Тамара Олександрівна Колодченко. Лідія вчителювала спочатку у Дружківці Донецької області, а перед самою війною - в Голубівці Новомосковського району разом зі своїм чоловіком, викладачем фізики Миколою Герасимовичем Білошистим. Людмила та її чоловік Нікітченко Юхим Іванович теж були педагогами.

6 перегляд0 коментар