У глибинах чортория (закінчення)


Ірина КОНОВЕЦЬ-ПОПЛАВСЬКА, громадський кореспондент, краєзнавець

Головними чинниками обвинувачення стали українізація школи та антирадянщина. Слідчі прискіпливо дошукувалися зв’язків Колодченка з націоналістичними організаціями, допитували свідків за яких обставин у шкільну програму потрапили українські письменники і «смакували» найменші деталі того, яким чином вимарювалися з підручників радянські вожді, начебто самі періодично цим не займалися. Розслідування тривало півроку. Донька Лідія за цей час повернулася з евакуації. Її чоловік Микола Білошистий зник без вісти у 1942 році, і Лідія Олександрівна оселилася з малими дітьми у Дніпропетровську в районі Краснопілля. 9 травня 1944 року військовий трибунал військ НКВС засудив Олександра Потаповича Колодченка до 10 років зневолення і 5 років позбавлення прав. Бàтьківщину – велику довгу хату на Планерній – конфіскували і пристосували під сільську бібліотеку. Таким чином радянська влада позбавила і Ганну Костянтинівну права на житло. Жінка вимушена була виїхати з Солоного і знайти прихисток у доньки Лідії. 30 жовтня 1953 року, після відбування повного строку у Карагандинській області, Олександра Потаповича звільнили. У Солоне він більше ніколи не повертався. І ні́куди, та й особливого бажання напевно не виникало. Поселився спершу у доньки Лідії, але тіснота примусила його переїхати до Тамари, на проспект Гагаріна. Тож останні роки свого життя подружжя було вимушено жити нарізно. Вони присвятили себе виховуванню онуків, прищеплювали їм любов до читання. Наталя Василівна Колодченко з теплотою згадує, як дідусь подарив їй товсту книжку українських казок і вірші Пушкіна. «Зіронька» Ганна Костянтинівна згасла 26 липня 1964 року, а Олександр Потапович – через два роки, на 80 році свого життя. Поховані обидва на Краснопільському цвинтарі. У 1989 році Тамара Олександрівна зверталася у слідчі органи з проханням видати їй довідку про реабілітацію батька «з суто моральних міркувань». У червні 1990 року відбувся перегляд справи, та комуністичний режим, перед тим як піти у небуття, цупко тримався за своє: «Дії Колодченка розглядаються як антирадянська агітація, спрямована на повалення радянської влади». Шість місяців потому СРСР розвалився, та лише через п’ять років, 15 листопада 1995 року, Олександр Потапович був повною мірою реабілітований. На превеликий жаль, запізно. Долі славних українських сільських інтелігентів, якими Україна мала пишатися ще за їх життя, були зруйновані. Однак для України Олександр Потапович Колодченко був справжнім її сином, щирим патріотом, який з сумом дивився на те, як його країна страждала від того, що не мала шансу вільно і поступово розвиватися у демократичному напрямі. Масштаб і значимість цієї людини відчувається у поставі, словах і ділах. По-перше, його високі організаторські здібності. В царській армії Олександр Колодченко в короткий термін зробив кар’єру від хорунжого до штабс-капітана. На жнивах, як свідчить Микола Слісаренко, вчитель так впорядив школярів, що робота не лише кипіла, а й давала результат і натхнення. Під час німецької окупації він скористався блискавично коротким строком примусового головування в Солонянській райуправі щоб запустити роботу лікарень та початкових шкіл. Це анічогісінько не важило для НКВС, в мурах якого людське життя не вартувало і копійки, проте багато значило для виживання солонянців. Даний факт підтверджує «Дніпровська газета» від 23 лисопада 1941 року: «На території району працюють три лікарні: по 1 в селах Солоному, Сурсько-Михайлівці та Олександрополі. В селі Військовому ремонтується четверта лікарня, що була розбита більшовиками. Крім того, працюють 4 медамбулаторії і 5 медпунктів. Всі медточки укомплектовані медперсоналом. В приміщеннях медточок бракує білизни, але це буде в короткому часі усунено. Відчувається нестача інструментарію, який знищили більшовики. Адмінвідділ Солонянської райуправи та наросвіта вже давно розпочали свою роботу. Сітка шкіл по селах працює більш-менш нормально». По-друге, освітянська діяльність родини Колодченків, яка вивчила десятки тисяч учнів, реалізуючи базову настанову – «просвіщати дитячий розум, вкладати в душу дітей правила доброзвичайності для їх майбутнього чесного трудового життя». Всі четверо дітей цієї сім’ї продовжили династію і присвятили себе педагогічній діяльності. Доньки Тамара, Лідія та Людмила викладали біологічні науки, Ігор – теоретичну механіку у виші. Онуки розповідають, що впродовж життя їм час од часу зустрічалися колишні учні, які з захопленням озивалися про першу вчительку Ганну Костянтинівну. Микола Слісаренко у своїх спогадах зворушливо сердечно і з величезною повагою висловлюється про свого викладача Олександра Потаповича. І це краплини в океані. Багато учнів залишили свою подяку в серці. По-третє, національно-патріотична спрямованість Олександра Потаповича Колодченка, яка зародилася у спілкуванні зі славнозвісними Строменками – дядьком Веремієм Яковичем, двоюрідними братами Іваном Оникійовичем та Василем Оникійовичем і не змінювалася упродовж життя. Щойно з’явилася можливість – він припинив русифікацію солонянських школярів і негайно розширив шкільну програму на користь українських письменників. Він вчив дітей любити рідну мову і літературу, знати справжню історію України, що комуністами було розцінене як жахливий злочин – намагання «виховувати учнів в антирадянському дусі». НКВСівці скаженіли, бо перед ними постав незламний козацький дух. Дух, який за майже 30 років існування більшовицької влади так і не поступився своїми принципами, не зрадянщився і поводився гідно навіть у скрутні моменти свого життя. У статті використані матеріали архіву СБУ Дніпропетровської області; Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького («Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького»); Наталії Іванівни Бочарової (Канівець), Наталії Василівни Колодченко, Тамари Миколаївни Побережної (Білошистої), спогади Миколи Васильовича Слісаренка (1926-1996) «Моїм дітям та онукам»

21 перегляд0 коментар