У глибинах чортория (ч. 1)

Оновлено: 1 трав 2020 р.

Ірина КОНОВЕЦЬ-ПОПЛАВСЬКА, громадський кореспондент, краєзнавець


Після відступу німецьких військ у жовтні 1943 року до Солонянського району повернувся НКВС, що призвело до нового спалаху терору. Горезвісна стаття 54-10 КК УРСР - «антирадянська пропаганда і агітація» - давала каральним органам безмежні можливості запровторити у далекі краї будь-якого українця, а перш за все тих, хто мав «обтяжуючі» обставини – репресованих у 30-х роках; тих, хто мав необережність потрапити в полон; національно свідомих. Останніх упікали без зайвих церемоній. Така сумна доля не оминула і видатного солонянського освітянина Олександра Потаповича Колодченка.


Олександр народився у 1887 році у с.Солоне і був найстаршим у родині Потапа та Наталки Колодченко, які мали 12 дітей. Мати, Наталка Яківна, походила із заможної соціально активної родини Строменків. Її рідний брат Веремій Якович Строменко був відомим громадським діячем і представляв Катеринославський повіт в губернії від партії соціалістів-революціонерів. У 1905 році Веремій Якович – делегат від Катеринославської губернії на Всеросійському селянському з’їзді. У 1918 році – учасник Українських Установчих Зборів Центральної Ради. Після закінчення у 1898 році чотирьох класів Солонянської початкової школи Олександр продовжує навчання у Сурсько-Литовському двокласному училищі. Жага до знань приводить юнака до щойно відкритої, у 1900 році, Новомосковської вчительської семінарії - закладу середньої освіти для підготовки вчителів початкових шкіл. Там викладали Закон Божий, співи, ручну працю, сільське господарство, основи педагогіки, російську та церковнослов’янську мови, арифметику, фізику, креслення та малювання, методику початкового навчання, гімнастику та інші предмети. Семінаристи одержували державні стипендії, які зобов’язували їх відпрацювати у школах стільки років, скільки вони отримували стипендію. У 1905 році Олександр здобуває статус «народного вчителя» і їде працювати у сільські райони. Cпочатку у Могилівку Херсонського повіту (тепер Широківський район Дніпропетровської області), потім у Вовніги Нікольського повіту, після чого – в Августинівку. Там, напевно, і зустрів він свою долю - Мелешко Ганну Костянтинівну, 1885 року народження. Дівчина була родом з Київської губернії, з сім’ї священика. Її мама Федора Мелешко (Калішевська) померла одразу після пологів. Батько пішов з життя у 1894 році, коли Ганні було 9 років. Опікувалися нею тітки, і опікувалися добре. Як доньку священика, дівчинку віддали на навчання до досить престижного заклад – Київського училища духовного відомства. Навчальний курс складався там з 6 класів і багато в чому відповідав курсу жіночих гімназій, але особлива увага приділялася зміцненню у вихованок православної віри, набуття навичок рукоділля і ведення домашнього господарства. За додаткову плату і в позакласний час в училищах викладалися іноземні мови, музика і малювання. Ганна чудово грала на роялі, тож турботливі родичі, імовірно, оплачували для неї і додаткові заняття. Дівчата, які закінчили навчання, отримували право на звання домашніх вчительок початкових шкіл (переважно сільських). З 1900 року при училищах були відкриті спеціальні сьомі класи, де викладалася педагогіка. В 1901 році Ганна Мелешко з відзнакою закінчила 7 клас Київського жіночого училища духовного відомства і в подарунок отримала друковані твори Миколи Гоголя. Коли на початку ХХ сторіччя у Катеринославській губернії почали активно відкриватися сільські школи, то Ганна туди подалася, та з працевлаштуванням сталася затримка. Тоді дівчина найнялася гувернанткою до одного з інженерів-німців Брянського заводу. Врешті-решт місце вчительки знайшлося в Августинівці. Олександр Колодченко так закохався в Ганну Мелешко, що не тямив, як можна далі без неї жити. Якось в запалі вигукнув, що якщо дівчина з ним не одружиться, то він вб’є її, а потім себе! Звичайно, устояти перед таким гарним і розумним чоловіком було неможливо. Та й навіщо? Молоді люди побралися, а згодом народилися дітки: у 1910 році – син Ігор, а через два роки – донька Лідія. З Грошового звіту Катеринославської повітової земської управи ми дізнаємося, що у 1912 році вчитель Колодченко сплатив в емеритальну касу 1,80 руб. Емеритальна каса - це було щось на кшталт недержавного пенсійного фонду для вчителів, лікарів та чиновників. Таким чином молодий чоловік намагався дбати про майбутнє, не відаючи, що через п’ять років система зламається вщент. Царський устрій давно не відповідав потребам суспільства, і у вчителя Колодченка якось знайшли при обшуку листівки проти монарха. Почалися інтриги, обвинувачення у неблагонадійності, що призвело до нелегких часів безробіття. Нарешті Колодченко отримав місце у земській двокомплектній школі великого села Берестове, прилеглого до Мало-Михайлівки Олександрівського повіту, в трьох верстах від станції Просяна. Дружина ж з дітьми залишалися в Августинівці. Взимку 1912 року Колодченко пише в листі до Дмитра Яворницького, який він «невимовно щасливий, що знову трудиться в школі, знову між селянськими дітьми, знову попереду величне завдання – просвіщати дитячий розум, вкладати в душу дітей правила доброзвичайності для їх майбутнього чесного трудового життя». Він відзначає, що в Берестові добре працюється, бо в Олександрівському повіті народна освіта поставлена взірцево завдяки ліберальним земським діячам, які наслідують заповіти барона Корфа (Микола Олександрович Корф (1834-1883), сприяв розвиткові мережі земських початкових шкіл, написав «Інструкцію для початкових народних училищ Олександрівського повіту Катеринославської губернії), Каришева (Микола Олександрович Каришев (1855-1905) - активний земський діяч у сфері розвитку народної освіти в Олександрівському повіті) та інших.



29 перегляд0 коментар