У глибинах чортория (ч.3)

Оновлено: 1 трав 2020 р.

Ірина КОНОВЕЦЬ-ПОПЛАВСЬКА, громадський кореспондент, краєзнавець





У 1940 році помирає мати Наталка Яківна, а в червні Олександр Потапович здобуває вищу радянську освіту, отримавши диплом викладача української мови. Та подих війни вже не один рік кружляв у повітрі. Здавалося, що всі ці репресії, вбивства, беззаконня, голодомори не можуть тривати довго, а іноземні держави ситі СРСР під зав’язку. Багатьом українцям ввижалося, що німецька суперорганізована нація, яка оголосила похід проти комунізму, прийде їх визволяти і покладе кінець усім цим жахам. На початку німецько-радянської війни Олександр Потаповичу виповнилося 54 роки. Його єдиний син Ігор – у РККА. Доньки Лідія та Людмила евакуювалися у глибинку СРСР, м.Сердобськ Пензенської області через те, що їх чоловіки були членами ВКП(б) і перебували на фронті. Радянська влада залякувала населення тим, що німці страчуватимуть їх за найменший національно-патріотичний прояв. Піддалася цій пропаганді навіть сім’я Колодченків. За довгі роки в них назбиралася багата бібліотека з унікальними виданнями, і Олександр Потапович з жалем спалив у старому колодязі купу українських книжок, щоб через них у найближчий час не потрапити в халепу. Що відбувалося у Солоному на початку війни розповідає прямий свідок тих подій Микола Васильович Слісаренко (1926-1996), який залишив нам свої безцінні спогади. Цей розумний і спостережливий юнак примічав найменші деталі того, що відбувалося перед його очима. Ось так він згадує події липня 1941 року: «Нарешті, нас всіх зібрали в школу і сказали, що вся школа - всі вчителі і учні йдуть на роботу в колгосп, на жнива. Підходимо до бригади сніпоукладачів. Здалеку видно, як Олександр Потапович в солом’яному капелюсі і в одній сорочці стомлено стирає піт рукавом з обличчя. Йому дуже важко за такої спеки; навколо нього порпаються наші шкільні учні. Тут [учні] не тільки з нашого 9-го Б, а й з інших класів. Олександр Потапович пояснює і спостерігає за укладанням снопів в полукіпки. Бригада у нього складається з 10-12 чоловік. Він цих людей розбиває на групи [по] 3-4 людини і кожна група складає свій полукіпок. Нас зустрічають з усмішками і кожен намагається щоб ми потрапили в його групу. Адже ми, як то кажуть, свіжа сила і все-таки хлопчики, а не дівчатка. Олександр Потапович пояснив нам всі премудрості укладання снопів в полукіпки і призначив в найслабшу групу. Ми швидко опановуємо всі премудрості цієї технології, і наша група поступово починає виходити на передові рубежі». Комуністи в цей час вивозили на схід зібраний врожай, продукти харчування, гнали худобу і спонукали всіх евакуюватися. Самі їхали на автівках і вантажівках, інші – хоч пішки, та тікай. Однак, чи далеко дотьопаєш з клунками за спиною? Мама Миколи Слісаренка вирішила відвести сина до родичів у Башмачку, щоб він там трохи перечекав. Вона боялася, що в Солоному йтимуть бої, і хлопець потрапить якомусь німцеві під гарячу руку: «Я спостерігаю, як Олександр Потапович з якимось сумом і жалем проводжає нас, в його очах якийсь сумнів, подив і незрозуміла туга. Він безнадійно похитує головою, але зовні намагається не виявляти свого жахливого стану; ніби відчував, що ніколи більше нас не побачить. В останні дні його насильно змусили евакуюватися, але було вже надто пізно - німці наздогнали цю групу людей і наказали повертатися додому». Щодо німецьких солдатів та офіцерів, то вони були чудово обізнані про ГУЛАГ, примусову колективізацію та злочини НКВС. Через це щиро вважали себе визволителями і налагоджувались на впорядкування в Україні знаного німецького порядку. Деякі німецькі впливові політики, зокрема Альфред Розенберг неодноразово висловлювався за створення Української держави з метою розхитати Росію і забезпечити життєві інтереси Райху на Сході Європи. Проте реалізація планів Розенберга зазнала краху через жорстоку політику щодо українського населення. Це вже потім, з ходом війни стане зрозуміло, що як німці, так і українці були обдурені. Німецьким воякам все більше і більше не подобалося жорстоке поводження з населенням, яке провадив райхскомісар Еріх Кох, а українці збагнули, що німецька влада нічим не краща за комуністичну. Страта людей лише за ознакою національності не залишили жодних ілюзій щодо «визвольної» місії Гітлера. Так, пізньої осені 1941 року був розстріляний циганський табір в протитанковому рові біля Нікополя, а у лютому 1942 в селі Калинівка Солонянського району від Олександри Василівни Аксман (Баришпол) (1898-1953) забрали «на реєстрацію» в Солоне трьох її дітей – Надію (1923 р.н.), Марію (1926 р.н.) та Юрія (1927 р.н.). А наступного дня бідній жінці наказали поїхати до райцентру за їх речами і документами… Ця страшна подія стала тоді горем для всієї Калинівки.

10 перегляд0 коментар