У глибинах чортория (ч.4)

Оновлено: 1 трав 2020 р.

Ірина КОНОВЕЦЬ-ПОПЛАВСЬКА, громадський кореспондент, краєзнавець







Але то буде потім. А поки що, 18 серпня 1941 року, німецька армія увійшла в Солоне, і про перші дні її перебування у райцентрі нам знову розповідає Микола Слісаренко: «Німці нічого не брали без дозволу. Частіше вони ходили по хатах і питали про молоко (млєко) і яйця (яйки). Якщо їм це пропонували, то вони платили гроші, німецькі марки. Одного разу по нашій Планерній вулиці пройшли двоє цивільних - один з наших мешканців, а інший - німецький перекладач. Вони скликали на сходи. Всі дорослі пішли на толоку, до ветеринарної лікарні. Там зібралося, напевно, людей 200, з різних вулиць. На збір ходила наша мама... Перекладач виступив від імені німецького коменданта. Він говорив, що на полях залишився врожай зернових, буряки, картопля та ін. Необхідно зробити все, щоб врожай був зібраний, в іншому випадку народ буде страждати від голоду, тож збирання врожаю [буде] в інтересах всіх людей. Поки німецьке командування не розпускатиме колгоспи, а просить, щоб люди продовжували працювати у звичних умовах. Нехай вони з-поміж себе оберуть голову колгоспу і бригадирів. Всі, хто працюватиме, будуть отримувати на місяць 32 кг зерна і по 16 кг зерна на непрацюючих членів сім’ї. Негайно треба всім підготуватися до роботи. Як тільки відійдуть усі військові частини на Дніпропетровськ, одразу ж треба йти працювати. Німецьке командування вже почало розшукувати, де можна дістати молотарку, коней, вози тощо. Потім було багато запитань. Про арешти перекладач пояснив, що ніхто нікого не буде переслідувати за минуле, якщо самі себе не будуть видавати і клепати одне на одного. ...Займатися грабунками і крадіжками нікому не рекомендовано, щодо цього у німців лише одна відповідь: винних – до розстрілу». Коли почали створювати нову місцеву владу, то перш за все виявляли тих, хто потерпав від радянського режиму і пропонували їм різні посади. З тими, хто відмовлявся розмова була коротка: або працюєш тут, або у Німеччині чи то в таборі. Витребували і Олександра Потаповича. Комендант Бейзе сказав, що, призначає його на відповідальну посаду голови районної управи на що Колодченко категорично відмовився. Бейзе відмову прийняв, але попросив очолити управу тимчасово, лише до виборів. Поступки від коменданта мали межу, тож нічого не лишалося як погодитися. Олександр Потапович поїхав до Дніпропетровська, заповнив там анкету, і його призначили тимчасовим головою районної управи. Повернувшись у Солоне, він з 4 жовтня 1941 року одразу приступив до першочергового завдання – відновлення життєдіяльності громади і сконцентрувався на впорядженні райздороввідділу, фінансового відділу та народної освіти. Це уможливило відкрити в районі початкові школи та лікарню і забезпечити ті установи медикаментами і необхідними матеріалами. Також доводилося розбирати заяви репресованих, які просили повернути їм домівки, з яких комуністи їх вигнали у 30-х роках. Та ніяких конкретних рішень щодо цього прийнято не було. Вже 16 жовтня 1941 року Олександр Потапович подав заяву на звільнення і попросив у коменданта Бейзе дозволу повернутися на педагогічну роботу. 30 жовтня 1941 року був його останній день на посаді тимчасового голови райуправи. Зранку начальник поліції переказав, що в Солоне їдуть представники німецької армії, і потрібно їм влаштувати офіційну зустріч. Такі зустрічі були примусові і відкараскатися від них було неможливо, бо це потягло б трагічні наслідки для всієї Солонянської громади. Вдень біля театру зібралося близько сотні мешканців села, здебільшого школярів. Олександр Потапович передав хліб-сіль двом німецьким офіцерам на що ті чемно подякували і висловили сподівання, що німецький та український народи будуть жити у добрих стосунках. Після цього у театрі був концерт, потім всі розійшлися. А з 3 листопада 1941 року Олександр Колодченко вже приступив до роботи завідувача 10-річної школи у с.Солоне. Проте в січні 1942 року з цієї школи зробили чотирирічну. За приписом районного відділу освіти вчителів примусили викреслити з підручників усі згадки про радянських вождів (Сталіна, Ворошилова), Червону армію, колгоспи і комхози, а також затушувати портрети комуністичних керманичів. Книжки російських класиків спочатку зібрали та потім розподілили по інших школах: все одно доводилося користуватися радянськими підручниками, бо інших не було. При тому Колодченко значно розширив програму на користь українських авторів, таких як Котляревський, Нечуй-Левицький, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ’яненко, Шевченко, Коцюбинський, Леся Українка та інших. Важливо додати, що всі події, пов’язані з Олександром Потаповичем в період німецької окупації, зовсім не потрапили в поле зору такої надзвичайно пильної людини, як Микола Слісаренко. Востаннє він згадує свого вчителя, коли той сумними очима випроводжав його у Башмачку. Повернувся Микола з Башмачки 25 серпня 1941 року, а відбув на примусові роботи до Німеччини 15 липня 1942. За цей час нічого особливого стосовно вчителя Колодченка, про що б гомоніли на селі і було вартим згадки, не сталося. Микола навіть вважав, що під час спроби пішої евакуації на схід «Олександр Потапович захворів і десь у пізню осінь 1941 року помер у Солоному». 26 жовтня 1943 року радянські війська вступили у Солоне і НКВС почав розставляти свої власні акценти. Вже 30 жовтня до Колодченків з обшуком прийшла контррозвідка «СМЕРШ». Перетрусили всю бібліотеку. Знайшли книжку «Під прапорами слави» (про німецьку армію), яка потрапила в будинок, коли вчитель ще працював в управі і про яку всі забули та твори українських класиків. Чекіст взяв до рук том «Історії України-Руси» Михайла Грушевського і кинув Олександру Потаповичу: «Та ти краще міг би написати», натякаючи на те, що сільський вчитель знав історію краще за Грушевського. В ті часи «Історія України-Руси» вважалася націоналістичною і перебувала під забороною. Цю книжку вилучали і знищували. Таким чином радянська влада прагнула стерти пам’ять українського народу і продемонструвати його неповноцінність. На жаль, війна триває понині, а російська пропаганда за допомогою своїх кишенькових псевдоісториків та маніпулятивних діячів всілякого штибу намагається втокмачити суспільству, що Росія начебто починалася з Київської Русі, а України ніколи не існувало.

1 перегляд0 коментар

Останні пости

Дивитися всі