Цей шлях заведе у нікуди

Зубожіння селян досягає критичної межі

Чи не кожного ранку Петро Олександрович Котенко ладнає в дорогу свого вірного друга велосипеда. Маршрут пролягає до Солонянського базару. Осінь щедро вродила в саду яблуками, пізніми грушами. А удвох із дружиною Катериною Опанасівною цей врожай їм просто не осилити. Так що вистачить і собі, і людям.

Є і ще одна причина для базарювання, яким ніколи у житті не займався - поповнення сімейного бюджету. Гроші від проданих фруктів не такі вже й великі. Але все ж дозволяють сходити до продуктового магазину і без душевних терзань купити бодай необхідне. Село сьогодні бідує.

Петро Олександрович говорить про таке з сумом. Його вік вже наближається до 90 (!) років. Ось чому за своє життя пам’ятає багато подій. І лихоліття фашистської окупації, коли мад’яри, які квартирувалися в Солоному, ледве не розстріляли усю їхню сім’ю. І тяжку працю у повоєнні роки по відродженню зруйнованого колгоспу. Жили просто, бідно, але раділи кожному прожитому дню. Завжди плекали надію на краще. Всяк траплялося. Тільки те, як сьогоднішня влада експериментує над своїми людьми, у жодні рамки не вкладається.

Значну частину трудової біографії П.О.Котенко віддав Солонянській птахофабриці. Коли вже був на пенсії і вирішив розрахуватися з роботи, не послухався директора підприємства Івана Семеновича В’юнова. А той радив не поспішати з рішенням. Як у воду дивився. Незабаром у птахорадгоспі відбулося розпаювання землі. І прізвища Котенка в списку володарів земельних паїв не виявилося. Натомість, їх отримали робітники, хто працював тут усього лише кілька місяців. Нечесно, несправедливо!