Ціною власного життя

Звичайний липневий день далекого 1984 року. Яскраве сонце здійнялося над Променем і дало початок усьому сільському ритму життя. Центральною вулицею неспішно прямує череда на пашу, перша вантажівка вирушила в дорогу за своїм призначенням. Ось вже й двигуни тракторів зарокотали над бригадою. Їм також дано наряд у степ для виконання невідкладних робіт. Блакитна височінь ніяк не віщувала біди. А вона несподівано, як грім серед ясного неба, загуркотіла над селом. Військові літаки тут проносилися і раніше. Тренувальні польоти виконували пілоти авіаційного полку, що дислокувався у Ямбурзі, поблизу Дніпра. Місце для військового аеродрому дуже зручне, бо часто оповите річковими туманами. Через це злітно-посадкова смуга схована від сторонніх очей. Для польотів авіаторам було виділено спеціальний коридор, щоб курс не перетнувся з іншими цивільними літаками. Але цього дня щось пішло не так. У високій кваліфікації пілотів сумніватися не доводиться. За штурвалом літака-спарки МіГ-25 заступник командира полку підполковник Семенов Володимир Васильович та замполіт ескадрильї майор Леміш Леонід Дмитрович. Вони виконували спеціальне завдання, в ході якого машина почала втрачати висоту. Швидше за все, сталася якась технічна неполадка. Можливість катапультуватися у пілотів була. Але вони нею не скористалися. Чому? Спробуємо уявити ситуацію. Винищувач спочатку падає і несеться на село Промінь. Якимось дивом пілоти обминають мирні сільські хатки. Далі Жабівка і ось вже вулиця Карайкового. Ціною власного життя пілоти зуміли відвернути неминучу біду, щоб не загинули інші люди. Зіткнення із землею сталося на краю села біля колгоспної кошари. Вибух грізним відлунням рознісся над степом. Загорівся авіаційний керосин, який знищив і десятки овець у загоні. Поголів’я тварин місцевий колгосп згодом відновив. А ось душі прекрасних людей, справжніх героїв, відлетіли у вічність. Їх не повернеш. Військові пілоти здійснили подвиг у мирний час. Директор Промінської НСШ Леонід Олексійович Білоус, а в ті роки молодий вчитель фізкультури, добре пам’ятає цю подію. Негайно прибув до місця катастрофи, щоб з’ясувати її обставини, а можливо й надати допомогу. Проте подію одразу ж засекретили. Чи варто дивуватися, що ні районна газета, ні обласна преса й словом не обмовилися про аварію літака. Заборонила цензура, вимоги якої тоді неухильно виконувалися. Коротку інформацію надала лише радіостанція «Голос Америки». Для прикладу, наведемо історію зіткнення над Дніпродзержинськом двох літаків 11 серпня 1979 року. Тоді рейсом Ташкент-Мінськ до столиці Білорусії прямувала узбецька футбольна команда «Пахтакор» на чергову гру чемпіонату країни. Цілих три дні інформаційний простір СРСР замовчував аварію. І лише коли увесь Ташкент вийшов проводжати в останню путь своїх улюбленців, газета «Советский спорт» дала про це коротенький некролог. На місце падіння МіГ-25 біля села Карайкове одразу ж навезли солдатів з Дніпропетровського гарнізону. Одні стали в оточення і не підпускали місцевих жителів, інші почали збирати фрагменти літака і все, що від нього залишилося. Згодом тут було встановлено пам’ятник, який символізував крило літака. Його фото збереглося в історико-краєзнавчому музеї Промінської НСШ. Говоримо про це тому, що невідомі вандали, швидше за все шукачі металу, зруйнували пам’ятний знак про героїв-льотчиків. Свого часу дружини загиблих, Семенова Тетяна Олександрівна та Леміш Віра Михайлівна, у листі звернулися до районної ради з проханням про перенесення пам’ятного знаку до місця, де буває більше людей. Але вивчення питання і подальша бюрократична переписка з цього приводу між районною та колишньою Промінською сільською радами не дала позитивного результату...

Микола ТКАЧУК, відповідальний редактор, член НСЖУ

86 перегляд0 коментар