• Olena Reynat

Чому село Святовасилівка?

Кожний топографічний символ має свою неповторну історію


Назву і самого села Єлізарове, і місцевої залізничної станції, довелося змінити через вимоги закону про декомунізацію. А воно спочатку було засноване в 1928 році під назвою Рясне. Через чотири роки перейменовано на Єлізарове на честь радянського і партійного діяча Марка Тимофійовича Єлізарова, який був у перші пореволюційні роки народним комісаром шляхів сполучення. Цю інформацію взято з Вікіпедії.

Назва Святовасилівка з’явилася з 2016 року. На честь кого? Про це і розповідає стаття. Вона має свою досить цікаву історію. Була написана більше п’яти років тому, але пролежала в архівній папці комп’ютера, ніби в очікуванні свого часу.



Це був один з останніх днів осені. Над сільським цвинтарем стоїть невимовна тиша. Одинокий крук без помахів крила низько планує, ледве не торкаючись верхівок оголених дерев, кидає у повітря свій гортавий звук. Мабуть, що на зиму потягнуло, на ймовірний сніг.


Промайнула дорогою автомашина. З іншого боку, по високому залізничному насипу, чинно прослідував потяг. Для місцевих жителів подібні звуки, рухи життя є буденною картиною. Тільки ось сторонню людину вони чимось хвилюють, бентежать. Бо заходимо на територію, де ніби притаїлася Вічність. А ще Пам’ять. Спогад про людину, яка хоч і закінчила свій шлях на землі, та залишила яскравий слід у людських серцях. Мова про Василя Швидуна, більше відомого і місцевим у своєму рідному Єлізаровому, і приїжджим, як «Василь болящий». А ще «інок Іоан».

У незвичність людської долі, провидіння можна вірити, можна й сумніватися, проявивши скептицизм. Це вже як кому. Та історія, діяння Василя Швидуна варті, щоб про них розповісти.

Йому було надіслано випробування ще у 12-річному віці. Над Солонянським краєм прокотилася війна, земля на місці запеклих боїв всипана залишками снарядів, гранат, патронів, зброї. Дорослі завбачливо обходили небезпечну територію. Та хіба таке скажеш про невгамовну дітлашню? Травневим днем Вася Швидун вигнав на пасовище корову. З молодої зеленої трави несподівано блиснув запал гранати. Хлопчик вирішив його розібрати.

Небезпечна знахідка розірвалася яскравим спалахом. А потім наступили кромішня темінь і біль. Згодом, пригадуючи фатальний день, він надиктує такі віршовані рядки:

Туча черная солнце закрыла,

Томят сердце тревога, тоска.

То ли небо судьбу подарило,

То ли, может, ребенка вина?

Поки хлопчика везли до лікарні, він ще трішки бачив одним оком. А коли там витягли металевий осколок, що підступно застряг у віці, слабкі сутінки перетворилися на ніч. Інше око взагалі довелося видалити. Сонце згасло, а він все ще не хотів у це повірити.

Уявімо лише ситуацію. Молодий хлопець, сповнений енергії, змушений, ніби у клітці, проводити дні за днями. Він навпомацки знаходить то спинку стільця, то ліжко, вперто добирається до вікна. Напружує слух, намагається почути, як там, у іншому, зрячому житті, йдуть по вулиці і голосно розмовляють ровесники. Жартують, сміються, ганяють у футбол. В них залишилося все так, як і було раніше. А тут… Як жити далі?

Вперше Василь відчув на своєму обличчі незвичне тепле світло, коли матір, ні на хвилину не випускаючи руку сина, повезла його помолитись до Свято-Троїцького кафедрального собору у Дніпропетровську. Для сліпої дитини це був непростий шлях. Добиралися електричкою, а потім із залізничного вокзалу – трамваєм. Перейшли гомінливий проспект, піднялися бруківкою по вулиці. Нарешті здійнялися сходами до самого собору. Коли очі бачать, людина навіть не задумується, як це багато і водночас дуже непросто.

Всередині храму Василь зупинився і завмер. Не від того, що не знав куди йти чи що робити. Як потім сам розповідав, почав усім єством всотувати благодійну тишу і дивний спокій, золотисті світові потоки, які струменіли звідусіль. Просто не розумів, як міг бачити таке світло. Не очами ж! Але ж бачив, зігрівався душею. І сльози теплими горошинками покотилися самі собою. Тільки у них вже не було відчаю і безнадії. Знаковий життєвий момент!

У селищі Єлізарове тоді ще не існувало церкви. Ось чому разом з матір’ю не раз повторювали поїздки до обласного центру. Дивно, як швидко Василь запам’ятовував слова церковних служб. Незабаром він їх знав напам’ять. У підлітка був красивий голос і відмінний музичний слух. В храмі він ставав поближче до півчих і співав разом з ними. І це дякуючи матері, яка таким чином вселила у сина надію. Одному із своїх духовних нащадків згодом висловить такі слова у віршованій формі:

Твой путь мятежный и суровый,

Но ты не должен забывать

Два самых славных в мире слова,

Слова родные: Бог и Мать.

Чи були у Василя Швидуна шанси створити сім’ю, народити і виростити дітей? Хто його близько знав у той період життя, говорять, що виріс дуже красивим юнаком, не дивлячись на ваду із зором. Високий, стрункий, з виразним обличчям і одночасно привітний, серйозний, розсудливий. Багато дівчат потайки мріяли про майбутні зустрічі з ним. Але доля розпорядилася інакше.

Батьки шукали для сина якесь заняття. І оскільки той любив музику, купили баяна. На дотик швидко засвоїв музичну грамоту, багато часу грав на інструменті, підбирав мелодії. А коли подорослішав, односельчани стали запрошувати грати на весіллях. Хай і невеличка, та все ж матеріальна підтримка батькам, сім’ї.

Невідомо, хто першим помітив: сімейне життя молодят, на чиїх весіллях грав Василь, як правило, складувалося вдало і щасливо. А там, куди інших баяністів кликали – по різному… Можливо тому, що розтягуючи міха музичного інструменту, Василь за звичкою в умі молитви вичитував. І це незабаром перетворилося у серйозний іспит. Похвала з різних боків не закружила голову музиканту. Просто разом з популярністю зростала і заздрість сільських гармоністів. Адже тепер Василя кликали на весілля частіше інших, а від цього зменшувалися ймовірні заробітки останніх.

Якось, коли Василю вже виповнилося двадцять п’ять років, його з напарником запросили на весілля до сусіднього села. Після того, як пісні, танці закінчилися і гості розійшлися по домівках, односельчанин повинен був супроводити сліпого музиканта додому. Цього разу знову хвалили більше Швидуна. Йому ось і грошей більше заплатили, на якійсь там карбованець-другий. Заздрість ймовірного друга збісила тому голову. І повів він Василя не додому, а у зовсім протилежний бік. Полишив тихенько на краю урвища, а сам зник. Мабуть, розмірковував так: якщо впаде сліпий з круч і розіб’ється – така вже його доля. Заодно й небажаного конкурента позбавиться.

Всю ніч юнак стояв у невідомому місці, молився і плакав. Навіть не підозрював, що стоїть на краю смертельної небезпеки. Що варто зробити лише крок і зірветься вниз. І тоді з’явилася… «Я бачив, що переді мною Матір Божа, - розповідав він потім неодноразово. – Бачив її краще навіть, аніж бачив Божий світ до того, як втратив зір. Любов її, красу незвичну словами передати неможливо. Вона веліла мені нікуди більше на ходити, не грати більше на баяні. Сказала: «Ти за мною йди. Людей до тебе буде приходити за духовною допомогою, як піску у морі. За всіх будеш молитися. Але з дому більше не виходь, живи у затворі».

Це саме той момент, про що говорилося раніше. Можна вірити у подібні видіння, які дійсно схоже на справжнє диво. Можна й засумніватися. Свідків же не було, це лише розповідь однієї людини. Але той факт, що потім Василь без чиєїсь допомоги, наосліп, незнайомим шляхом вранці таки дістався рідної хати, говорить сам про себе.

Далі буде.

Микола ТКАЧУК,

журналіст

71 перегляд0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі